Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

«Пане, граф Монте-Крісто, мій другий батько, три дні тому подався до Нормандії».

«Але в такому випадку, пані, — сказав голова, — хто подав вам думку зробити вашу заяву, що за неї Палата висловлює вам вдячність? Утім, якщо взяти до уваги ваше походження і ті поневіряння, яких ви зазнали, ваш учинок цілком зрозумілий».

«Шановний пане, — відказала Гайде, — на цей учинок спонукала мене моя повага до мертвих і моє горе. Хоч я і християнка, та, нехай вибачає мені Господь, я завжди мріяла помститися за мого доблесного батька. І відтоді, як я ступила на французьку землю, відтоді, як дізналася, що зрадник живе в Парижі, мої очі були завжди розплющені, а вуха відкриті. Я мешкаю самотою в домі мого шляхетного покровителя, та живу я так лиш тому, що полюбляю тінь і безгоміння, які дають мені змогу побути наодинці з моїми думками. Та граф Монте-Крісто оточує мене батьківським піклуванням, і ніщо у світовому житті не чуже мені; щоправда, я беру тільки відгомони. Я читаю всі газети, отримую всі часописи, знаю нову музику; аж ось, наглядаючи, хоч і збоку, за життям інших людей, я дізналася, що сталося сьогодні вранці в Палаті перів і що мало статися сьогодні ввечері...»

«І граф Монте-Крісто не знає про ваш учинок?» — запитав голова.

«Нічого не знає, і я навіть боюся, що не похвалить мене за нього, як дізнається; а тим часом це великий день для мене, — казала дівчина, звівши до неба палючий погляд, — бо я помстилася нарешті за свого батька!»

Граф за весь цей час не промовив ні слова; його колеги зі співчуттям дивилися на того чоловіка, що його життя зазнало краху від запахущого дівочого подиху; лихо вже позначало його чоло зловісними знаками.

«Пане де Морсере, — сказав голова, — чи визнаєте ви, що ця дівчина — донька Алі-Тебеліна, янінського паші?»

«Ні, — насилу підвівшись, відказав граф, — усе це мої вороги шахрують».

Гайде не зводила очей із дверей, ніби чекала, що хтось увійде, аж тут хутко обернулася і, вгледівши графа, страшенно зойкнула.

«Ти не впізнаєш мене, — вигукнула вона, — зате я тебе впізнаю! Ти Фернан Мондего, французький офіцер, що навчав війська мого шляхетного батька. Це ти віддав янінські замки! Це ти, коли тебе послав до Константинополя мій батько, щоб домовитися із султаном про життя і смерть твого благодійника, привіз брехливий фірман про цілковите помилування! Завдяки тому фірманові ти отримав перстень паші, щоб тебе послухав Селім, охоронець вогню! Ти убив Селіма! Ти продав нас із матір’ю купцеві Ель-Коббірові! Убивця! Убивця! Убивця! На чолі твоєму кров твого пана! Погляньте всі!»

Ті слова виголосила вона з такою гарячою певністю, що всі очі звернулися до графового чола, і він сам притулив до нього долоню, наче йому здалося, ніби воно мокре від крові Алі.

«То ви стверджуєте, що впізнали у графові де Морсерові офіцера Фернана Мондего?»

«Чи впізнала я його? — вигукнула Гайде. — Мати моя сказала мені: “Ти була вільна; у тебе був батько, який любив тебе, ти могла стати майже королевою! Поглянь на цього чоловіка, це він зробив тебе рабинею, він нахромив на списа голову твого батька. Він продав нас, він нас зрадив! Поглянь на його праву руку, на ній велика близна; якщо ти колись забудеш його обличчя, то впізнаєш його за цією рукою, в яку відлічував дукати купець Ель-Коббір!” Чи впізнаю я його! Нехай тепер він зважиться сказати, що не впізнає мене!»

Кожне слово падало на графа, немов удар ножем, позбавляючи його решток снаги; коли прозвучали останні слова Гайде, він несамохіть заховав руку, що справді була покалічена раною, і повалився у фотель, не тямлячись од відчаю.

Від побаченого і почутого думки присутніх закружляли вихором, наче опале листя, яке звіяв могутній подих північного вітру.

«Пане графе де Морсере, — сказав голова, — не поринайте у розпуку, а відповідайте; перед верховним правосуддям Палати всі рівні, як і перед Господнім судом; воно не дозволить вашим ворогам розчавити вас, не давши вам можливості поборотися з ними. Може, ви хочете нового розслідування? Може, хочете, щоб я послав двох членів Палати до Яніни? Кажіть-бо!»

Граф нічого не відказав на те.

Тоді члени комісії з жахом перезирнулися, усі знали владний і непохитний норов генерала. Потрібен був страшенний занепад духу, щоб цей чоловік перестав боронитися; й усі гадали, що за цим безгомінням, яке скидається на сон, настане пробудження, що буде подібне до бурі.

«То що ж, — запитав голова, — що ви скажете?»

«Нічого», — глухо відказав граф, підводячись із місця.

«Значить, донька Алі-Тебеліна таки сказала правду? — запитав голова. — То вона і є той страшний свідок, якому винний не зважиться відповісти “ні”? То ви справді учинили все, в чому вас звинувачують?».

Граф окинув усіх поглядом, розпачливий вираз якого викликав би жалість у тигрів, та не міг розчулити суддів; потім він звів очі вгору, та відразу ж опустив їх, наче боявся, що склепіння розступиться й у всій своїй величі настане другий, небесний суд, прийде другий, небесний суддя.

Аж рвучким порухом він роздер комір, що душив його, і вийшов із зали в понурому безумі; його кроки зловісно задудоніли під склепінням, а потім торохтіння ридвана, що учвал помчав його відтіля, струсонуло колони флорентійського портика.

«Панове, — сказав голова, коли настала тиша, — чи винен граф де Морсер у віроломстві, зраді й безчесті?»

«Так!» — одностайно відповіли члени слідчої комісії.

Гайде залишалася там до кінця засідання; вона вислухала вирок графові, і жодна риса її обличчя не висловила ні радості, ні співчуття.

Потім вона затулила обличчя покривалом, велично вклонилася членам зібрання і вийшла тією ходою, якою Вергілій наділяв богинь.

X. Провокація

У залі всі мовчали, було темно, тож я непомічений вислизнув звідтіля, — провадив Бошан. — Коло дверей на мене чекав той кур’єр, що відімкнув мені ложу. Він припровадив мене коридорами до маленьких дверей, що виходили на вулицю Вожірар. Я вийшов збурений і заразом захоплений, прошу вибачення, Альбере, збурений за вас, захоплений шляхетністю тієї дівчини, що відплатила за свого батька. Авжеж, присягаюся, Альбере, хоч звідки походило б це викриття, скажу таке: може, воно походить і від ворога, та цей ворог є лиш знаряддям у руці Божій.

Альбер сидів, понуривши голову на руки; він звів лице, що було мокре від сліз і палало від сорому, і вхопив Бошана за руку.

— Друже, — сказав він, — життю моєму край; звісно, мені залишається не повторювати разом із вами, що цього удару завдала мені рука Божа, а шукати людину, котра переслідує мене своєю ненавистю; коли я її знайду, то уб’ю її або ж вона уб’є мене, і я розраховую на вашу дружню поміч, Бошане, якщо тільки зневага не вигнала дружбу з вашого серця.

— Зневага, друже мій? Хіба винні ви в цьому нещасті? Ні, слава Господові, минулися вже ті часи, коли несправедливий звичай змушував дітей відповідати за вчинки їхніх батьків. Пригадайте всеньке