Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Чоловік пригортає її до серця, і вони сидять тихо-тихо, а показний корабель спокійно пливе вперед.

- Коли я слухаю море й дивлюся на нього, мені так багато згадується,- каже Флоренс.- І думається...

- Про Поля, серце. Я знаю.

Про Поля й про Уолтера. Хвилі, у своему безугавному мурмотанні, шепочуть Флоренс про любов... любов вічну й безмежну, не зв’язану ні межами цього світу, ні рамками часу, любов, що сягає за море, за небо і тягнеться ген туди - до далеких, незримих країв.

Цілий рік припливало й одпливало море. Цілий рік здіймались і стихали вітри, насувались і чезнули хмари, у негоду й годину провадив свою безугавну роботу Час. Цілий рік долі й недолі людські простували рокованими їм шляхами. Цілий рік славетна фірма Домбі змагалася за своє існування, змагалася з прикрими несподіванками, непевними чутками, невдалим заповзяттям, несприятливим часом, а найбільше - із засліпленням свого власника, що не згоджувався ні на волосинку звужувати операції й не хотів навіть слухати, що корабель, якого він наражає на такий шторм, не досить міцний і не витримає.

Рік минув, і велика фірма впала.

Одного літнього дня - без кількох днів рік по скромному вінчанні у Сіті,- на біржі всі гули і шепталися про велике банкрутство. Одна холодна, гордовита, добре знана людина була там відсутня. Наступного дня вже скрізь гомоніли, що «Домбі й Син» припинив виплати, а ввечері це прізвище очолило черговий список банкрутів.

Отепер світ і справді був страшенно заклопотаний і мав про що говорити. То був простодушно-довірливий, ні за що покривджений світ. То був світ, де ніхто ніколи не банкрутував. Серед визначних осіб у ньому не було нікого, хто безоглядно менджував би релігією, патріотизмом, доброчесністю, честю. У тім світі не було якоїсь поважної суми дутих векселів, на які дехто жив би, розкошуючи, та обіцяв би золоті гори, не даючи нічого. Там ніде і ні в чому не було нестачі - хіба що в грошах. Отже, світ той справді був обурений, а надто, як бачилось, ті його представники, кого в іншім - гіршім - світі самих уважали б за збанкрутілих гендлярів масками та прикиданням.

У Перча-посильного, цієї іграшки в руках обставин, з’явився ще один привід для гультяйства. Йому, видима річ, так уже судилося - завжди прокидатися знаменитістю. 80 Щойно, сказати б, учора повернувся він до тихого родинного життя, переживши час слави, зв’язаної з таємною втечею та дальшими подіями, а сьогодні через оте банкрутство він - особа ще видатніша. Досить було містеру Перчу зіслизнути зі свого сідала в приймальні, звідки він спостерігав за новими обличчями - рахівників та інших, що дуже швидко заступили чи не всіх старих клерків,- і вийти на подвір’я або, щонайдалі,- до харчевні «Під Королівським Гербом», як його засипали силою запитань, серед яких майже завжди фігурувало одне, вельми цікаве: що він питиме! Тоді містер Перч починав розповідати про години тяжкого неспокою, що їх він пережив разом із місіс Перч у Болс-Понді, відколи обоє запідозрили, що «щось не гаразд». Тоді містер Перч, стишивши голос так, ніби в сусідній кімнаті лежав непохований труп фірми-небіжчиці, розказував слухачам і глядачам, що про той негаразд місіс Перч уперше здогадалася по тому, як він (Перч) стогнав уві сні: «Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт! 81 Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт!» Даний прояв сомнамбулізму пояснювався, на його думку, враженням, яке справила на нього переміна в обличчі містера Домбі. Тоді він повідомляв аудиторію про те, як одного разу сказав: «Насмілююсь спитати, сер, чи немає у вас якої неприємності?»,- на що містер Домбі відповів: «Вірний мій Перче... та ні, такого не може бути!» - по чому, вхопившись за чоло, додав: «Залиш мене самого, Перче!» Тоді... одне слово, містер Перч - ця жертва свого службового становища - брехав на всі лади, подеколи так жалісно, що сам починав плакати, і справді щиро вважав сьогодні за правду те, що сам же учора вигадав.

Бесіди ці містер Перч завжди завершував делікатним зауваженням, що «звичайно, які б підозри у нього не снувалися» (ніби вони взагалі в нього колись були!), «не така він людина, щоб зраджувати чиєсь довір’я,- правда ж?» Така сентенція викликала в слухачів (серед яких ніколи не бувало кредиторів) велику пошану до порядності містера Перча. Отож він, з чистим сумлінням і залишивши по собі найприємніші враження, повертався до свого сідала й знову спостерігав за чужими обличчями рахівників та інших, що так непоштиво поводились з великими таємничими книгами, а подеколи навшпиньках ввіходив до порожнього кабінету містера Домбі й перегрібав у каміні, або виходив провітритися на поріг й перекинутися журним словом із першим-ліпшим знайомим, або робив різні дрібні послуги головному бухгалтерові, через якого сподівався влаштуватися посильним в страховому товаристві, коли справи фірми будуть остаточно ліквідовані.

Для майора Бегстока банкрутство те було справжнім лихом. Майор не належав до людей співчутливих - всю свою увагу він зосереджував на Дж. Б.,- і не був схильний до виявлення глибших емоцій, якщо не рахувати пирхання і нападів ядухи. Але він так носився в клубі зі своїм другом Домбі, так вивищував його понад цілим загалом, постійно розводячись про його статки, що члени клубу - будучи всього-на-всього людьми - з радістю мстилися тепер майорові, питаючи з виглядом глибокого занепокоєння, чи ж можна було сподіватись такого страшного удару і як переносить його друг Домбі? На ці питання майор, синіючи на виду, відповідав, що світ, сер, взагалі поганюща штука, що Джо здогадувався про дещо, але його обвели круг пальця, сер, як малу дитину, що якби ви сказали таке Дж. Бегстокові, сер, коли він ото їздив з Домбі за кордон і вганяв за тим волоцюгою по цілій Франції, то Дж. Бегсток чмихнув би вам просто в обличчя - так, так, сер, їй-богу - просто в обличчя! Що Джо обдурили, сер, ошукали, залигали, засліпили, але тепер він уже добре пильнує і все бачить,- так добре, сер, що якби завтра батько Джо встав із могили, він би тому старому шкарбунові й на гріш не повірив, тільки сказав би,