Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

що його син Джо - занадто битий вояка, щоб дати себе обдурити ще раз, сер. Що Дж. Б. - підозріливий, злий, оприскливий, кінчений недовірок, сер, і що якби це позволила його гідність,- гідність крутого й твердого старого майора старої школи, який мав честь бути особисто знаний і високо оцінений їхніми королівськими високостями покійними герцогом Йоркським та герцогом Кентським,- то він оселився б у бочці, 82 хай йому біс, сер! І завтра ж виставив би ту бочку на Пелл-Мелл, 83 щоб показати людству, як він його зневажає!

Все це й різноманітні варіації на цю ж тему викликали в майора стільки апоплексичних симптомів і він так крутив головою й так жахливо ричав з обурення та образи, що молодші члени клубу почали гадати, ніби він уклав гроші в підприємство свого друга Домбі й тепер їх утратив; хоча старші вояки, люди бувалі, які краще знали старого Джо, і слухати про це не хотіли. Безталанний тубілець, котрий не висловлював жодної гадки, терпів страшенно - і не так в плані моральних почувань, що їх майор тримав під рясним щогодинним обстрілом, як у плані фізичної чутливості до штовханів та ударів, які сипались на нього безперервно. Шість тижнів поспіль по оголошенні банкрутства нещасний чужинець жив під ливним дощем щіток та лопаток для чобіт.

У місіс Чік жахлива катастрофа викликала три думки. Перша - що вона нічого не розуміє. Друга - що її брат не зробив належного зусилля. І третя - що якби її запросили на весільний обід, то нічого подібного не сталося б, як вона свого часу й казала.

Та що б хто не думав, жодна думка не затримала, не зменшила й не збільшила катастрофи. Було зрозуміло, що фірма згортає справи з якомога меншими збитками, що містер Домбі добровільно відмовляється від усього, що мав, і не просить ні в кого ласки. Що про будь-яке відновлення діяльності фірми немає й мови, бо всі запропоновані йому дружні компроміси він рішуче відхиляє; що він відрікся од усіх почесних і престижних посад, які займав, як особа, шанована серед купецтва. Дехто казав, ніби він при смерті, інші запевняли, що він сходить з розуму від горя, і всі водно говорили, що містер Домбі - пропаща людина.

Клерки розбіглися, попередньо влаштувавши собі поминальний обід, що, ожвавлений жартівливими піснями, пройшов чудово. Дехто знайшов собі посаду за кордоном, дехто - в інших вітчизняних фірмах, дехто майнув у гості до заміських родичів, що їх, як раптом виявилось, вони завжди дуже любили, дехто шукав місця, оголосивши про це в газетах. Зі старого штату залишився тільки містер Перч, що сидів на своїй перекладині, споглядаючи нових рахівників, чи зривався з неї, щоб прислужитися чимсь головному бухгалтерові, котрий мав улаштувати його в страхове товариство. Контора незабаром стала брудна та занехаяна. Головний продавець пантофель і нашийників з кутка двору вже не знав би, чи варто йому скидати вказівного пальця до капелюха, якби там мав з’явитися містер Домбі, а носильник, засунувши руки під свою білу фартушину, просто і повчально проповідував про чванство, що (як він сам спостеріг) не дурно ж римується з капітулянством.

Містер Морфін, кароокий старий парубок зі шпакуватими баками й волоссям, був, може, єдиним у фірмі,- опріч її хазяїна, звісно,- хто глибоко й щиро переживав нещастя, яке впало на неї. Багато років він з належною пошаною ставився до містера Домбі, але ніколи не приховував своїх власних поглядів, не підлещувався до хазяїна й не підігрував його пристрастям собі на пожиток. Йому, отже, не було чого мститися за самоприниження; в нім не було пружин, що, довгий час стискувані, мали б тепер випростатись. Він працював з ранку до вечора, намагаючись розплутати складні рахунки торговельного дому, завжди готовий з’ясувати те, що потребувало з’ясування, часто сидів до ночі в своїй кімнатці, вивчаючи справи, щоб позбавити містера Домбі прикрої потреби самому заглядати в папери, а тоді їхав додому, в Іслінгтон, де перед сном заспокоював душу щонайжурнішими, найбезнадійнішими звуками, які видобував із своєї віолончелі.

Одного разу, коли він отак відводив душу з допомогою цієї мелодійної воркотухи і, після особливо тяжкого дня, випилював собі розраду із якнайглибших нот, ввійшла хазяйка квартири (що, на щастя, була глуха і під час оцих музичних вправ відчувала лиш дивне дудніння в костях) сповістити про прихід якоїсь дами.

- В жалобі,- додала вона.

Віолончель тут же вмовкла, і музикант, вельми ніжно та обережно поклавши її на канапу, дав знак покликати гостю. Сам же вийшов назустріч і на сходах спіткався з Гаррієт Турбот.

- Ви сама? - мовив містер Морфін.- І Джон був тут вранці! Чи не скоїлось чогось? Але ні, бачу,- додав він,- обличчя ваше каже щось зовсім інше.

- Боюсь, те «щось», яке ви бачите,- дуже егоїстичне,- відповіла вона.

- Воно дуже приємне,- відказав він,- а якщо й егоїстичне, то це теж новина, на яку варто подивитися. Тільки я в це не вірю.

Тим часом він підсунув їй стільця й сів навпроти,- віолончель зручно вмостилася на канапі між ними.

- Ви не будете дивуватись, що я прийшла сама і що Джон не попередив вас про мій прихід,- сказала Гаррієт,- коли я розповім, чому я прийшла. І в це ви повірите. Розповісти?

- Це буде найкраще, що можна зробити.

- А ви не зайняті?

Він показав на віолончель, вмощену на канапі, і сказав:

- Був зайнятий - цілий день. Ось мій свідок. Я їй звіряв всі свої прикрощі. Хотів би я, щоб ті прикрощі були тільки мої.

- Фірмі прийшов кінець? - серйозно спитала Гаррієт

- Повний і остаточний.

- І вона вже ніколи не підніметься?

- Ніколи.

Ясний вираз на її обличчі не затьмарився, коли вона самими губами повторила: «ніколи». Він, здається, помітив це не без подиву і сказав знову:

- Ніколи. Пригадуєте, що я вам казав? Переконати його було годі, годі врезонювати; інколи навіть підступитися було годі. Сталося найгірше - фірма впала, і їй вже не встати ніколи.

- А містер Домбі - сам він теж розорився?

- Розорився.

- Йому ж лишились якісь гроші? Невже нічого?

Якась загарливість у її голосі, щось майже радісне в її очах