Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— А хто писав у Яніну?

— У Яніну?

— Авжеж! Хто писав і допитувався про мого батька?

— Гадаю, нікому не забороняється писати в Яніну.

— Принаймні писала тільки одна особа.

— Тільки одна?

— Так, і ця особа — то були ви.

— Звісно, я писав: мені здається, якщо видаєш заміж свою доньку за юнака, то дозволяється збирати відомості про родину цього парубка; це не лише право, а й обов’язок.

— Ви писали, пане, — сказав Альбер, — пречудово знаючи, яка буде відповідь.

— Присягаюся вам, — вигукнув Данґляр з почуттям щирої певності, що випливала, може, не так зі страху, який охопив його, а з жалості, яку він у глибині душі почував до цього сердешного хлопчини, — мені й на думку не спало б писати в Яніну. Хіба я знав про лихо, що спіткало Алі-пашу?

— То вам хтось порадив написати туди?

— Авжеж.

— Вам порадили?

— Так.

— Хто? Кажіть хутчій... зізнавайтеся...

— Будь ласка; якось я розмовляв про минуле вашого батька і зауважив, що джерело його маєтку нікому не відоме. Особа, що з нею я розмовляв, запитала, де ваш батько набув той маєток. Я відказав: у Греції. Тоді вона мені сказала: напишіть у Грецію.

— А хто вам порадив таке?

— Ваш друг, граф Монте-Крісто.

— Граф Монте-Крісто порадив вам написати в Яніну?

— Авжеж, то я й написав. Хочете переглянути моє листування? Я вам покажу його.

Альбер із Бошаном перезирнулися.

— Шановний пане, — сказав Бошан, що досі мовчав, — ви звинувачуєте пана графа, знаючи, що його зараз нема в Парижі й він не може нічого сказати на своє виправдання.

— Я нікого не звинувачую, мосьпане, — відказав Данґляр, — я просто розповідаю, як усе діялося, і ладен повторити у присутності графа Монте-Крісто все, що я оце сказав.

— І пан граф знає, яку відповідь ви отримали?

— Я показав йому відповідь.

— Він знає, що мого батька звали Фернан і що прізвище його Мондего?

— Авжеж, я йому давно про це казав; одне слово, учинив я тільки те, що кожен зробив би на моєму місці, може, навіть і набагато менше. Коли наступного дня після отримання цієї відповіді ваш батько, за порадою графа Монте-Крісто, приїхав до мене й офіційно попросив для вас руки моєї доньки, як це водиться на світі, коли хочуть вирішити питання остаточно, я відмовив йому, відмовив рішуче, це правда, проте без жодних пояснень, без скандалу. Та й справді, нащо мені розголос? Яке мені діло до честі чи безчестя пана де Морсера? Адже це не впливає на зростання чи зниження курсу?

Альбер відчув, як лице його зашарілося. Не було ніякого сумніву, Данґляр боронився як ница, та певна себе людина, котра каже якщо й не всю правду, то принаймні частку правди, не від сумління, звісно, а від страху. Та що потрібно було Альберові? Не більший чи менший ступінь Данґлярової вини чи вини графа Монте-Крісто, а людина, що відповіла б за образу, людина, що прийняла б виклик, а було цілком зрозуміло, що Данґляр виклику не прийме.

І все те, що встигло вже забутися чи пройшло непомічене, виразно поставало перед його очима і воскресало в його пам’яті. Граф Монте-Крісто знав усе, якщо він купив доньку Алі-паші; а знаючи все, він порадив Данґлярові написати до Яніни. Дізнавшись про відповідь, він погодився познайомити Альбера з Гайде; коли вони опинилися в її товаристві, він звів річ про смерть Алі і не заважав Гайде розповідати (причому, либонь, у тих кількох словах, що він ото сказав їй грецькою, був наказ приховати від Альбера, що йдеться про його батька), та й хіба не просив він Альбера не промовляти у присутності Гайде наймення його батька? Урешті, він завіз Альбера до Нормандії саме на ту пору, як мав вибухнути скандал. Не було вже сумніву, що все це було зроблено свідомо, граф Монте-Крісто, звісно ж, був у змові з ворогами його батька.

Альбер одпровадив Бошана вбік і поділився з ним цими міркуваннями.

— Правда ваша, — відказав газетяр. — Данґляра у всьому цьому стосується лиш грубий, матеріальний бік справи, тож пояснень ви повинні вимагати від графа Монте-Крісто.

Альбер обернувся.

— Мосьпане, — сказав він Данґлярові, — ви повинні зрозуміти, що я ще не прощаюся з вами; проте мені необхідно знати, наскільки ваші звинувачення справедливі, і, щоб упевнитися в цьому, я негайно їду до графа Монте-Крісто.

І, вклонившись банкірові, він вийшов разом із Бошаном, навіть не глянувши на Кавальканті.

Данґляр провів їх до дверей і на порозі ще раз запевнив Альбера, що в нього нема ніякої особистої підстави, щоб почувати ненависть до графа де Морсера.

XI. Образа

Вийшовши від банкіра, Бошан зупинився.

— Я сказав вам, Альбере, — мовив він, — що вам слід вимагати пояснень від графа Монте-Крісто.

— Авжеж, от ми і їдемо до нього.

— Одну хвилинку; передніше, ніж їхати до графа, подумайте.

— Про що мені ще думати?

— Про серйозність цього кроку.

— Хіба він серйозніший, аніж мій візит до Данґляра?

— Та ж певно, Данґляр людина ділова, а ділові люди, як ви знаєте, знають ціну своїм скарбам, тож на поєдинок виходять неохоче. Граф Монте-Крісто, навпаки, джентльмен, принаймні позірно; та чи не підозрюєте ви, що під зовнішністю джентльмена криється убивця?

— Я боюся тільки одного: що він відмовиться від поєдинку.

— Не турбуйтеся, — відказав Бошан, — він вийде на поєдинок. І боюся, що битися він буде аж надто добре, бережіться!

— Друже, — сказав Альбер з ясною усмішкою, — мені це й треба; і найбільше щастя для мене — бути вбитим за батька: це всіх нас порятує.

— Це уб’є вашу матір!

— Бідолашна матінка, — сказав Альбер, провівши долонею по очах, — так, я знаю; та нехай вона вже помре від горя, а не від ганьби.

— То ваше рішення непохитне, Альбере?

— Так.

— То їдьмо! Та чи певні ви, що ми його застанемо?

— Він повинен був виїхати услід за мною і, либонь, уже в Парижі.

Вони посідали в кабріолет і подалися на Єлисейські Поля.

Бошан хотів піти сам, та Альбер зауважив йому, що оскільки поєдинок цей не зовсім звичайний, то він може собі дозволити порушити етикет.

Почуття, що спонукало Альбера, було таке святе, що Бошанові залишалося тільки улягати усім його бажанням; отож він поступився й обмежився тим, що пішов за своїм другом.

Альбер майже бігцем пробіг од брами до ґанку. Там його зустрів Батістен.

Граф Монте-Крісто справді повернувся; він попередив Батістена, що його ні для кого нема вдома.

— Його ясновельможність бере ванну, — сказав Батістен Альберові.

— А після ванни?

— Він обідатиме.

— А по обіді?

— Відпочиватиме.

— А потім?

— Поїде в Оперу.

— Ви певні цього? — запитав Альбер.

— Авжеж, він звелів подати коней рівно о восьмій годині.

— Чудово, — сказав Альбер, — мені більше й не треба нічого.

І обернувся до