Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Якщо вам потрібно кудись піти, Бошане, підіть негайно; якщо у вас на сьогоднішній вечір призначене якесь побачення, відкладіть його на завтра. Ви самі розумієте, я розраховую, що ви поїдете зі мною в Оперу. Як пощастить, візьміть із собою й Шато-Рено.

Бошан попрощався з Альбером, пообіцявши зайти по нього за чверть до восьмої.

Повернувшись додому, Альбер послав попередити Франца, Дебре і Морреля, що дуже просить їх зустрітися з ним цього вечора в Опері.

Потім він пішов до своєї матері, яка після всього, що сталося напередодні, звеліла нікого не приймати і замкнулася у своєму покої. Він застав її в ліжку, приголомшену скандалом, що вибухнув нещодавно.

Прихід Альбера вплинув на Мерседес так, як і слід було чекати: вона стиснула синову руку і вибухнула риданнями. Проте від тих сліз їй полегшало.

Альбер стояв, мовчки схилившись над нею. Із його блідого обличчя і насуплених брів було видно, що рішення помститися дедалі дужче охоплює його душу.

— Матінко, — сказав він, — ви не знаєте, є в пана де Морсера вороги?

Мерседес здригнулася; вона помітила, що Альбер не сказав «у мого батька».

—Друже мій, — відказала вона, — у людей, що посідають таке становище, як граф, буває чимало прихованих ворогів. Очевидні вороги, як ти розумієш, іще не найбільш небезпечні.

— Так, я знаю, тож сподіваюся на вашу проникливість. Я знаю, від вас ніщо не заховається!

— Чому ти кажеш це мені?

— Та ж ви помітили, наприклад, як під час балу граф Монте-Крісто не захотів нічого їсти в нашому домі.

Мерседес затремтіла і звелася на ліжку.

— Граф Монте-Крісто! — вигукнула вона. — А який стосунок це має до того, про що ти питаєш мене?

— Ви ж знаєте, матінко, що граф Монте-Крісто дотримується східних звичаїв, а на Сході ніколи нічого не п’ють і не їдять у домі ворога, щоб зберегти за собою право помститися.

— Граф Монте-Крісто наш ворог? — запитала Мерседес, пополотнівши мов смерть. — Хто це тобі сказав таке? Чому? Ти мариш, Альбере. Від графа Монте-Крісто ми бачили тільки увагу. Граф Монте-Крісто порятував тобі життя, і ти сам познайомив нас із ним. Благаю тебе, Альбере, прожени цю думку. Раджу тобі, навіть прошу тебе: збережи його дружбу.

— Матінко, — понуро дивлячись на неї, запитав Альбер, — у вас є причини, щоб милувати цього чоловіка?

— У мене! — вигукнула Мерседес, умить зашарівшись, а потім ще дужче збліднувши.

— Авжеж, — сказав Альбер, — ви просите мене милувати цього чоловіка, тому що ми можемо чекати від нього тільки зла, правда?

Мерседес здригнулася і допитливо глянула на сина.

— Дивні речі ти кажеш! — мовила вона. — Звідки в тебе таке упередження? Що ти маєш проти графа? Три дні тому ти гостював у нього в Нормандії, три дні тому я його вважала, та й ти вважав, найліпшим твоїм другом.

Іронічна посмішка промайнула на Альберових вустах. Мерседес помітила ту посмішку й інстинктом матері й жінки вгадала все; та була вона обережна і сильна духом, тож приховала своє збентеження і тривогу.

Альбер мовчав; трохи згодом графиня заговорила знову.

— Ти прийшов дізнатися, як я почуваюся, — сказала вона, — не буду приховувати, друже мій, що недобре. Залишся зі мною, Альбере, мені так тяжко самій.

— Матінко, — сказав юнак, — ніколи я вас не покинув би, якби не нагальна, невідкладна справа.

— Що ж, — зітхнувши, відказала Мерседес, — нічого не вдієш! Іди, Альбере, не хочу я робити тебе рабом твоїх синівських почуттів.

Альбер удав, що не почув тих слів, тож попрощався з матір’ю і вийшов. Не встиг він зачинити за собою двері, як Мерседес послала по слугу, якому особливо довіряла, і звеліла йому йти назирці за Альбером скрізь, хоч куди той пішов би, і відразу ж про все сповіщати їй.

Потім вона погукала покоївку і, хоч почувалася кволою, все ж таки вбралася, щоби бути про всяк випадок готовою.

Доручення, яке вона дала слузі, неважко було виконати. Альбер пішов у свої покої й убрався з особливою ретельністю. За десять хвилин до восьмої прийшов Бошан; він уже бачився з Шато-Рено, і той пообіцяв бути на своєму місці, у перших рядах крісел, ще до того, як піднімуть завісу.

Юнаки посідали до Альберового ридвана, і той, не приховуючи, куди прямує, голосно звелів:

— В Оперу!

Палаючи нетерпінням, він увійшов у театр ще до початку вистави.

Шато-Рено вже сидів у своєму кріслі; оскільки Бошан про все його вже попередив, Альберові не довелося давати йому ніяких пояснень. Поведінка сина, що прагне помститися за батька, була така природна, що Шато-Рено й не намагався переконати його й обмежився заявою, що він до його послуг.

Дебре ще не було, та Альбер знав, що він рідко пропускає вистави в Опері. Поки не підняли завіси, Альбер вештався театром. Він сподівався зустріти графа Монте-Крісто або в коридорі, або на сходах.

Дзвінок змусив його повернутися, і він умостився у своєму кріслі, поміж Шато-Рено і Бошаном.

Та очі його не відривалися від ложі поміж колонами, що під час першої дії вперто залишалася зачинена.

Аж на початку другого акту, коли Альбер уже всоте поглянув на годинника, двері ложі відчинилися, і граф Монте-Крісто, весь у чорному вбранні, увійшов і сперся на бар’єр, озираючи глядацьку залу; за ним увійшов Моррель, шукаючи поглядом сестру і зятя. Він побачив їх у ложі бельетажу і кивнув їм.

Озираючи залу, граф Монте-Крісто помітив бліде обличчя і палаючі очі, що наполегливо шукали його погляду; звісно ж, він упізнав Альбера, та, побачивши його похмуре обличчя, удав, ніби не помітив його. Нічим не зрадивши своїх думок, він сів, дістав із чохла бінокль і почав дивитися у протилежний бік.

Та, удавши, ніби він не помічає Альбера, граф Монте-Крісто все ж таки не втрачав його з поля зору, і коли другий акт скінчився і завіса впала, від його пильного і непомильного погляду не сховалося те, що Альбер вийшов із партеру в супроводі двох своїх друзів.

Потім обличчя його промайнуло у дверях сусідньої ложі. Граф Монте-Крісто відчував, що гроза зближається, тож, почувши, як обернувся ключ у дверях його ложі, він уже до всього був готовий, хоча тієї миті весело розмовляв із Моррелем.

Двері відчинилися.

Лиш тоді граф Монте-Крісто обернувся й угледів блідого і тремтливого Альбера; позаду нього стояли Бошан і Шато-Рено.

— Ага, ось і мій вершник примчав, — вигукнув він із тією лагідною поштивістю, якою зазвичай відрізнялося його привітання від умовної світської ґречності. — Доброго вечора, пане де Морсере.

І обличчя цієї людини, що так чудово панувала над собою, було переповнене привітністю.

Тільки зараз Моррель згадав про листа, якого отримав од віконта, де той, нічого не пояснюючи, просив його бути увечері в Опері, тож він зрозумів, що зараз станеться.

— Ми прийшли не для того, щоб обмінюватися лицемірними люб’язностями чи облудними запевненнями у дружбі, — сказав Альбер. — Ми прийшли вимагати пояснення, пане графе.

Він промовляв крізь зуби, голос його уривався.

— Пояснення в Опері? — запитав граф Монте-Крісто тим спокійним тоном і з