Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шантарам 📚 - Українською

Читати книгу - "Шантарам"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шантарам" автора Грегорі Девід Робертс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 275 276 277 ... 284
Перейти на сторінку:
таке про твою матір, та і взагалі про будь-чию. Ти мав право, яар, затопити мені в рило. Матері — це святе, яар, і я упевнений, що твоя мати дуже гідна жінка. Отже, загалом, пробач мені, будь ласка.

— Гаразд, усе гаразд,— сказав я і простягнув йому руку. Він схопив її обома долонями і з почуттям струснув.

Ми з Назіром і Абдуллою підійшли до мого мотоцикла. Абдулла був незвичайно мовчазний. Його мовчання повисло між нами, немов зловісна загроза.

— Ти сьогодні виїжджаєш в Делі? — запитав я.

— Так, опівночі.

— Я проведу тебе в аеропорт?

— Спасибі, краще не треба. Я прослизну непомітно для поліціянтів, а якщо ти будеш зі мною, вони звернуть на нас увагу. Але ми, можливо, побачимося в Делі. І потім, є робота в Шрі-Ланці. Я хочу зробити її разом з тобою.

— Не знаю, старий...— стримано відповів я.— Там же війна, в Шрі-Ланці.

— Немає такого місця, де не було б війни, і немає людини, якій не довелося б воювати,— сказав він, і я подумав, що це, мабуть, найглибша думка, яку він коли-небудь висловлював.— Все, що ми можемо зробити,— це вибрати, на чиєму боці бути. Таке життя.

— Гм. Сподіваюся, що воно цим не обмежується, братику... Але, можливо, ти і маєш рацію.

— Гадаю, ти міг би поїхати туди зі мною,— провадив він наполегливо, хоча і було видно, що це йому нелегко.— Це буде остання робота, яку ми зробимо для Хадербгая.

— Для Хадербгая?

— Хадер Хан попросив мене зробити це для нього, коли зі Шрі-Ланки надійде сигнал. І тепер сигнал надійшов.

— Слухай, братику, я не розумію, про що ти говориш,— сказав я якомога м’якше.— Поясни до ладу, що ти маєш на увазі. Що за сигнал?

Звернувшись до Назіра, Абдулла швидко заговорив з ним на урду. Той кілька разів кивнув і сказав щось про імена — начебто, що не треба згадувати імен. Потім Назір широко, дружньо всміхнувся мені.

— У Шрі-Ланці йде війна,— пояснив Абдулла.— «Тигри визволення Таміл-Ілама» воюють з регулярною армією. «Тигри» — це індуїсти. Ще там є сингальці, що сповідують буддизм. І поряд з ними живуть мусульмани Таміла, які ні з ким не воюють,— у них немає ні зброї, ні армії. Всі їх вбивають, і ніхто не захищає їх. Їм потрібні паспорти і гроші. Ми поїдемо, щоб допомогти їм.

— Хадербгай замислив цю справу,— сказав Назір.— Повинні поїхати троє: Абдулла, я і один гора, тобто ти. Всього троє.

Я був його боржником. Сам Назір нізащо не став би нагадувати мені про це і не образився б, якби я відмовився їхати з ним. Ми багато чого зазнали разом. Але я був зобов’язаний йому своїм життям, і відмовити йому було дуже важко. До того ж у широкій усмішці, якою він обдарував мене, такій незвичній для нього, було щось мудре, душевне і щедре. Неначе він пропонував мені щось більше, ніж просто спільну роботу, яка дозволить мені повернути йому борг. Він звинувачував себе в смерті Хадера і знав, що я теж почуваюся винуватим і соромлюся того, що не виконав своєї ролі захисника-американця. «Він дає мені шанс,— подумав я, переводячи погляд з нього на Абдуллу і назад.— Він дає мені можливість поставити крапку в цій справі».

— А коли ви збираєтеся їхати туди? — запитав я.

— Скоро, братику,— засміявся Абдулла.— За декілька місяців, не пізніше. Я зараз їду в Делі і пришлю по тебе когось, коли наступить час. За два-три місяці.

Внутрішній голос — навіть не голос, а шепіт, що відлунював у мене у вухах, немов свист камінчиків, що летять над озерною гладінню, попереджав мене: «Не їдь. Він вбивця, кілер. Не роби цього. Покинь їх, просто зараз». Шепіт, звісно ж, був слушний, авжеж. Хотілося б мені сказати, що я довго вагався, але я вирішив це за лічені секунди.

— Домовилися. За два-три місяці,— мовив я, простягнувши Абдуллі руку. Він узяв її і потиснув. Я подивився Назіру в очі і сказав з усмішкою: — Ми зробимо це для Хадера. Ми завершимо його справу.

Щелепи Назіра міцно стиснулися, м’язи щік напружилися, відтягнувши куточки рота вниз. Опустивши очі, він похмуро роздивлявся свої ноги в сандалях, немов це були неслухняні маріонетки. Потім він раптом кинувся на мене і обхопив руками, зчепивши їх у мене за спиною і мало не роздавивши мою грудну клітку. Це були обійми людини, чиє тіло уміло висловити те, що відчувало серце, хіба що в танці. Потім він зніяковів, розімкнув свої обійми і відштовхнув мене грудьми. Не кажучи ні слова, він тільки хитав головою і тремтів, неначе купався і повз нього щойно пропливла акула. Назір швидко поглянув на мене почервонілими очима, і тепло, що наповнювало їх, долало похмурості перевернутій підкові його рота, що віщувала нещастя. І я знав: якщо колись у розмові з ним згадаю цей момент, то втрачу його дружбу назавжди.

Я завів мотоцикла і, відштовхнувшись ногами від бруківки, покотив у бік Нана-чоук і Колаби.

— Сатч аур гіммат! — крикнув мені услід Абдулла.

Я кивнув і помахав йому у відповідь, але не міг змусити себе повторити наше гасло. Я не був певен, що в моєму рішенні поїхати з ними до Шрі-Ланки було так уже багато правди і хоробрості. З цими почуттями я лишив їх позаду і підставив чоло теплому вечірньому вітру.

Криваво-червоний місяць піднімався з моря, коли я виїхав на шосе, що веде до Нариман-Пойнт. Я зупинив мотоцикл біля ятки з прохолодними напоями, повісив замок і віддав ключі продавцеві, моєму давньому другові з нетрищ. Обернувшись до місяця спиною, я попрямував піщаною береговою дугою, де рибалки часто лагодили свої неводи і човни. Цього вечора на причалі Сассуна влаштовували свято, і майже всі, хто жив у хатинах на березі, пішли туди. Стежина, що нею я ішов, була порожня.

І тоді я побачив її. Вона сиділа на борту старого рибальського човна, майже цілком засипаного піском, з якого стирчав хіба що ніс. На ній була довга сукня і вільні панталони. Підтягши до себе коліна і упершись підборіддям в складені руки, вона задумливо дивилася на темні хвилі.

— Ось за це ти мені і подобаєшся,— сказав я, сідаючи на леєр човна поряд з нею.

— Привіт, Ліне,— всміхнулася вона. Її зелені очі були темні, наче вода затоки.— Рада бачити тебе. Я

1 ... 275 276 277 ... 284
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шантарам"