Читати книгу - "Шантарам"

— Ще трохи, і я взагалі не знав би, що ти хочеш зустрітися зі мною. Мені пощастило, що я побачив Дідьє в останню мить перед його від’їздом і він сказав мені.

— Коли доля стомлюється чекати, залишається сподіватися тільки на везіння,— мовила вона.

— Ох уже ці твої фразочки! — засміявсь я.

— Старі звички живучі,— усміхнулася вона,— і ще більше брехливі.

Її погляд обнишпорив моє обличчя, немов шукаючи знайомі орієнтири, за які можна було б зачепитися. Усмішка її поволі загасла.

— Мені бракуватиме Дідьє.

— Мені теж,— відгукнувсь я, думаючи, що він у цей момент, напевне, вже летить до Італії.— Але навряд чи він надовго затримається там.

— Чому?

— Я поселив у його квартирі зодіакальних Джорджів, щоб вони за нею наглядали.

— Ох, нічого собі! — вона навіть примружилася.

— Так. Вже якщо це не змусить його повернутися якнайшвидше, то, боюся, він застряне там навіки. Адже ти знаєш, як він любить свою квартиру.

Вона не відповіла, погляд її був серйозний і зосереджений.

— Халед повернувся до Індії,— кинула вона рівним тоном, спостерігаючи за виразом в моїх очах.

— Де він?

— У Делі — точніше, біля Делі.

— Коли він повернувся?

— Повідомлення прийшло два дні тому. Я перевірила його, і схоже, це він.

— Яке повідомлення?

Вона перевела погляд на море й зітхнула.

— У Джита є доступ до всіх телеграфних ліній. По одній з них прийшло повідомлення про нового духовного лідера на ім’я Халед Ансарі, який прийшов пішки з Афганістану, зібравши дорогою натовпи послідовників. Я попросила Джита перевірити повідомлення, його люди послали запит з описом зовнішності Халеда, і все збігається.

— Ну, слава Богу! Слава Богу!

— Так, мабуть...— пробурмотіла вона. Натяк на колишню пустотливість і таємничість промайнув у її очах.

— Значить, ти упевнена, що це він?

— Так, настільки, щоб поїхати до нього,— відповіла вона, знову подивившись на мене.

— Ти знаєш точно, де він зараз?

— Ні, але знаю, куди він прямує.

— І куди ж?

— До Варанаси. Там живе Ідрис, учитель Хадербгая. Він дуже старий, але ще викладає.

— Вчитель Хадербгая? — вигукнув я, уражений тим, що за всі сотні годин, протягом яких я вів філософські бесіди з Хадербгаєм, він жодного разу не згадав цього імені.

— Так. Я зустрічалася з ним, відразу після приїзду до Індії. У мене був... не знаю навіть, як це назвати, нервовий розлад, напевно. Я летіла до Сінгапуру і навіть не пам’ятала, як я потрапила на літак. Геть розклеїлася. Хадер був на тому ж літаку. Він обійняв мене, і я все йому розповіла... все, до кінця. Наступне, що я пам’ятаю,— це печера зі статуєю Будди, і коло неї цей Ідрис, вчитель Хадера.

Вона помовчала, подумки повернувшись у минуле, потім, здригнувшись, повернулася до дійсності.

— Гадаю, Халед хоче побачитися з Ідрисом. Він завжди мріяв зустрітися зі старим гуру — це у нього була нав’язлива ідея. Не знаю, чому він не зустрівся з ним раніше, але думаю, він збирається зробити це тепер. Можливо, він вже там. Він повсякчас розпитував мене про нього. Це від Ідриса Хадер уперше почув про теорію розв’язки і...

— Яку теорію?

— Розв’язки. Хадер так її називав і говорив, що Ідрис познайомив його з нею. У Хадера це було філософією життя — вчення про те, що весь Всесвіт безперервно прагне...

— Ускладнення,— закінчив я за неї.— Я знаю, він часто говорив зі мною про це. Але він не називав це теорією розв’язки і ніколи не згадував Ідриса.

— Дивно. Він дуже любив Ідриса, той був для нього кимось на зразок духовного батька. Одного разу він назвав його вчителем усіх вчителів. І я знаю, що він хотів відійти від справ і поселитися коло Варанаси, недалеко від Ідриса. Отже саме туди я поїду, щоб знайти Халеда.

— Коли поїдеш?

— Завтра.

— Ясно...— промовив я.— Це... це якось пов’язано з тим, що було... у вас із Халедом раніше?

— Знаєш, Ліне, іноді ти буваєш просто нестерпний!

Я підняв голову, але нічого не сказав у відповідь.

— Ти знаєш, що Улла теж повернулася? — запитала вона, помовчавши.

— Ні. Коли? Ти бачила її?

— Я отримала від неї записку. Вона зупинилася в «Президенті» й хотіла зустрітися зі мною.

— І ти пішла?

— Ні,— задумливо відповіла вона.— А ти пішов би, якби вона запросила тебе?

— Так, напевно,— відповів я, дивлячись на затоку, де на хвилях вигравало місячне сяєво.— Але не заради неї, а заради Модени. Я бачив його нещодавно. Він, як і раніше, пропадає за нею.

— Я бачила його сьогодні,— відгукнулася вона спокійним тоном.

— Сьогодні?

— Так, якраз перед тим, як прийти сюди. Він був у неї. Я пішла в «Президент», у її номер. Там був один хлопець, Рамеш.

— Це його друг. Я казав тобі про нього.

— Так. Цей Рамеш відчинив мені двері, я увійшла і побачила Уллу, яка сиділа на ліжку, притулившись спиною до стіни. А Модена лежав у неї на колінах, поклавши голову їй на плече, з цим своїм лицем...

— Так, я знаю. Страшне видовище.

— Ця сцена була якоюсь неймовірною. Вона вразила мене. Сама не знаю чому. Улла сказала, що батько залишив їй в спадок купу грошей — адже її батьки були дуже багаті, практично господарі того міста, де вона народилася. Але коли вона приохотилася до наркотиків, вони вигнали її без копійки в кишені. Декілька років вона не отримувала від них нічого, поки її батько не помер. А зараз, успадкувавши всі ці гроші, вона вирішила повернутися сюди і знайти Модену. Вона сказала, що почувалася винуватою перед ним, її замучила совість. Ну, і вона знайшла Модену — він чекав її. Коли я побачила їх разом, це нагадало мені сцену з якогось роману...

— Ти бач, а він знав, що так і буде,— тихо сказав я.— Казав, що вона обов’язково вернеться, і вона повернулася. Я тоді йому не повірив, думав, це просто божевільні мрії.

— Це було схоже на «П’єту»[179] Мікеланджело — знаєш? Та ж таки поза. Це виглядало дуже дивно і дуже вразило мене. Бувають речі настільки незбагненні, що навіть дратують тебе.

— А чого вона хотіла?

— Що ти маєш на