Читати книгу - "Вибрані твори"

Як маятник, мотався між ними, бо любив і плужан, і гартованців.

І ще обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески.

Я дуже любив його і дивився на нього як на батька. Так само я любив і Еллана, але дивився на нього як на старшого брата з блакитними, сміливими і натхненними очима і зразкового комуніста.

І Пилипенко, і Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх.

Пилипенка ми всі любовно називали «папаша» і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар.

Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду, так само і за Блакитним, який вражав мене інтелектуальністю вищого типу.

Пилипенко був більш народний, і тому спілка «Плуг» набрала таких масових форм з літгуртками імені «Плугу», що це декого стривожило (мене дивує — чому?), і т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовізмі.

Ніколи «Плуг» не заміняв партію, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно «Плуг» ліквідували.

Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.

Так само і з «Гартом», і ВАПЛІТЕ, хоч «Гарт» мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от «Плугові» була відкрита «зелена» вулиця в серця української молоді.

ітературний процес початку двадцятих років має кілька особливостей. Спинюся на двох. Одна з них, принаймні для умов Харкова, полягала в тому, що початок процесу був малопомітний, тихий. В Селянському будинку, а ще раніше — в холодному приміщенні домової церкви Юзефовича, збиралося спорадично по кілька чоловік (це я говорю про кінець 1921 року і про 1922 рік). Візьмемо, приміром, «Плуг». Організували його сім чоловік. Така ж нечисленна була й друга група. Та минуло якісь два-три роки — і кволенькі струмочки, обростаючи людьми, незабаром перетворилися в повноводну, часом бурхливу ріку літературного процесу. Крім «Плуга» і «Гарту» своє існування заманіфестували «Молодняк», «Трактор», «Нова Генерація»[816], ВАПЛІТЕ. Це все в Харкові, я не говорю про Київ.

Що сталося? Які сили підготували цей вибух? Спинимося на іменах, які випливли в ті часи. Обмежу себе першою половиною двадцятих років. Це — Кириленко, Копиленко, Андрій Панів, Григорій Коляда, Антін Шмигельський, Іван Шевченко, Сава Божко, Яловий, Іван Дніпровський, Поліщук, Головко Андрій, Плискунівський, Алешко, Остап Вишня, Крашаниця, Павло Усенко, Михайло Биковець і багато-багато інших. Цебто великі десятки й сотні. Я тут назвав тільки тих, кого, сівши за ці записки, зміг пригадати.

Довгий час мені здавалося, що всі ці люди в однаковій мірі спричинилися до того бурхливого розвитку літератури в середині десятиріччя, про яке я говорив. Та зовсім недавно мені спало на думку, що тут, власне, ми маємо діло з представниками двох поколінь. З одного боку стоять студенти — Г. Коляда, О. Копиленко, І. Сенченко, учитель А. Панів, комсомольський інструктор Іван Шевченко, і з другого — люди зовсім іншого гарту. Цю свою думку почну розвивати від себе. Я числився в тих списках, але поставимо запитання: який з мене міг бути письменник, коли я, власне, й на світі не жив, хліба сам заробляти не вмів і прийшов у літературу з шкільної лави? Звісно, яловий був з мене письменник в ті роки. Треба пожити на світі, дізнатися, почім ківш лиха. На таке пізнання пішло у нас — у кого п'ять, в кого шість, у кого ще більше років. Чи не впадало вам у вічі, що цілий ряд молодих і наймолодших письменників, імена яких з'явилися на початку двадцятих років, по-справжньому зуміли своє слово сказати лише багато пізніше — чи наприкінці двадцятих років, чи аж на початку тридцятих? І це не випадково.

Коли це так, то хто ж був справжніми творцями літератури того часу? Скажу, це — люди старшого покоління, зокрема: офіцер Микола Гурович Куліш, офіцер Олекса Андрійович Слісаренко, артилерійський офіцер Петро Панченко — Панч, офіцер Андрій Васильович Головко, офіцер Іван Данилович Дніпровський. І, звичайно, річ тут не в тому, що всі вони мали біографію, пройшли вогняну й криваву школу, набули знання, досвіду, загартували вдачу — і це ще не повний список. Я не згадав тут Сергія Володимировича Пилипенка, Івана Юліяновича Кулика, Олеся Досвітнього, Володимира Миколайовича Сосюру, Василя Блакитного. Ці люди пройшли подвійний гарт, адже всі вони, крім участі в Першій світовій війні, взяли участь у революційних подіях на полях України як солдати партії, хто як солдат армії. Проти білогвардійців у лавах Червоної Армії воювали — Володимир Сосюра, Петро Панч, Микола Куліш, Микола Хвильовий. Гартували себе на партійній підпільній роботі Іван Кулик і