Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Я подумки прикинув вагу елементів пластинчатої конструкції — розібрати її самотужки було неможливо. І що мені з нею робити? Розчинити кислотою, принести молот і розвалити на частини? Ще невідомо, як це вплине на стан Шереха і стабільність каналу — знизу було помітно, що масивні елементи переривача зливаються з оболонкою кокона (цікаво, там ціле тіло, чи лише кості лежать?). Можливо, діючи інтуїтивно, нежить вдосконалив своє пристанище, і нинішнім станом справ ми зобов’язані саме йому? Варто плюнути не туди, і ще одне падіння Ґірейна Фінкауну гарантоване, добре, якщо ніхто не взнає, хто в ньому винен…

Добре, будемо мислити конструктивно. Що тут предки нагромадили, мені ні в зуб не здалося. Створити ще один переривач Чудесникам не під силу, тут потрібне знання про природу потойбічних сил як мінімум на рівні деміурга, в смислі, творця «ла-ла-ла» (не вірю я, що ідеологічно зашорений чарівник може докопатися до правди в такому питанні). Ритуал сектантів відтворює дію Ключа, значить, потрібно лише трішечки підправити властивості артефакту і не отримати при цьому здачі. Задачка якраз на Диктат Волі.

Я пройшовся залом ще раз, відслідковуючи пусковий контур переривача і не звертаючи уваги на брижі під ногами. Ненавиджу, коли одне закляття в іншому, і обидва активні. Гірше лише на працюючій турбіні гайки крутити.

В нашому ділі найпростіший спосіб все зіпсувати — неправильно накреслити знак (улюблена помилка студентів). Одна зайва рисочка до повного невпізнання спотворює потоки, і школярові сильно щастить, якщо схема виявляється просто неробочою. В своїй творчості «ангели» були обмежені розмірами притулку, тому деякі частини артефакту буквально нашаровувалися одне на одного (напевне, їм навіть в голову не приходило, що хтось може використовувати їхній агрегат не за призначенням). Я прикинув в голові можливі зміни потоків; одна точка виглядала багатообіцяюче. Тепер мені потрібна була металічна ланка, розміром сильно більша за булавку (в ідеалі — ланцюжок). І у мене якраз було щось подібне — масивний хронометр у платиновому корпусі, який я подарував сам собі на закінчення університету. Досить незугарний, з вигравіруваними на зворотній стороні побажаннями (вельми нескромними). Давно мріяв позбавитися його, то чому б не зробити це зараз? Пройдуть століття, тисячоліття, я піду, всі підуть, залишиться лише Шерех і цей годинник, наче якір в океані часу, назавжди зв’язуючи мене і його. Поетично!

Я обгорнув браслет хронометра навколо направляючої і акуратно протягнув защіпку між дугами локального фокусу. О, то, що треба! Важка металева блямба порушить симетрію силових ліній і максимально утруднить роботу з артефактом. Кінці защіпки браслету голосно клацнули, енергія рвонулася новим руслом, зминаючи метал, формуючи з нього блискучу монолітну стрічку. Я уважно відслідковував результат. В принципі, можливість активувати переривач все ще зберігалася, але Літургія Світла тепер мусила мати вигляд багатоконтурного знаку вельми хитрого вигляду. Якщо той, хто її проводитиме, слабо уявляє собі суть ритуалу, то взагалі нічого не вийде. Ну, хіба я не геній?

Шерех розчулився і пригнав мені голема з подарунком — плоскою металевою книжкою без сторінок (покійний контролер такими штуками користуватися вмів, значить, і в мене є шанс зорієнтуватися). Обидві стулки аварійних дверей ми заклинили якимось підібраним брухтом (мало що, раптом, через той підкоп знову хтось полізе!) Все, пора валити звідси, поки в нежитя настрій не помінявся.

Зворотній шлях дався мені важче, ніж минулого разу (сто метрів замість двадцяти — не жарти!). Коли я, задиханий, вивалився з дверей підйомника, перед моїми очима з’явилася ідилічна картинка: міс Фіберті намагається на миґах порозумітися з големом. І небезуспішно. Чистильник тихо іржав.

— Даремно ти не пішла, внизу набагато цікавіше. Треба буде там поритися якось. — Голем незворушно профланірував у бік шахти і засунув за собою двері. — Якщо пустять, звичайно.

Не аж так дуже і хотілося!

От і вся його вдячність: зробив роботу — вали до дідька. Одне слово — Шерех. Тьху! Треба закінчувати з цими світовими проблемами, Чудесниками і усім, що з ними пов’язано. Правильно казав Аксель — від того самі лише збитки. Ну, або такий прибуток, що не-приший-кобилі-хвіст (сподіваюся, наглядівець не роздивився металеву книжку).

Все, майбутнє чорним магам я забезпечив, пора думати про себе!

Добитися дозволу на відвідання фінкаунського підземелля вартувало Алехові неймовірних зусиль (напевно, тому, що цього разу містер Оклі ніяк йому не допомагав). Але білий був невмолимим: іншого способу співвіднести розповіді некромантів з реальністю він не бачив (у деяких учасників ритуалу писати виходило просто паршиво). І вже геть не варто було дорікати його схильністю до самогубства: археолог тверезо розсудив, що, якби древні стражі були налаштовані агресивно, половина Фінкауна вже лежала би в руїнах.

Підземна фортеця була темною, тихою і якоюсь нетутешньою. Алехові доводилося бачити руїни храмів і зáмків, рештки селянських мазанок і кочових стоянок: всі вони несли у собі сліди спроб принести в планування якийсь сенс, крім досягнення комфорту. Люди завжди намагалися рознести вітальню і кладовку, прибудувати стодолу, відгородити закуток, виділити старшому жрецю просторішу спальню. Ця древня споруда нагадувала соти, чудернацько перегороджені відповідно до потреб творців. Розміром вони цілком підходили для людей, але зроблені були ніби кимось іншим.

За черговим поворотом коридору стояв той самий монстр, і білий ввічливо кивнув:

— Д-добрий д-день!

Чудовисько прикинулося статуєю.

Алех підійшов ближче і провив пальцем по склоподібній броні, зовсім негнучкій на вигляд. Містер Оклі рясно пітнів, супроводжуючий-чистильник похмуро мовчав (напевне, видумував для допитливого білого якесь особливо вишукане прокляття).

— Дивно. М-мені зд-дається, в ньому є д-душа. — Маг схилив голову набік. — З тим, хто напав н-на експед-дицію, т-такого не було.

Підлога відгукнулася дрижанням кроків. З бічного проходу з’явилася ще одна людиноподібна істота і протягнула білому предмет, що нагадував різдвяну кульку: мутнувате шкло в тьмяній оправі, всередині — зображення дивовижного птаха і якісь ієрогліфи. От лише куля була повністю скляна, і як картинка попала всередину, було абсолютно незрозуміло.

— А мені подарунок! — ожив чистильник.

Монстр, не оглядаючись, зробив у бік чорного непристойний жест. Маг аж задихнувся від обурення:

— А ну, закінчуємо посиденьки! Вперед пройти не виходить, йдемо назад.

Алех ледве стримав посмішку:

— Дякую. Мені завжди подобалися казки, в яких чудовиська перетворюються на зачарованих людей. Сподіваюся, ти теж таким будеш.

Чарівні вартові, які так і пустили археологів до серця древнього артефакту, синхронно помахали їм навздогін.