Читати книгу - "Яр"

Я сіла біля дверей.

— Ближе, ближе, не бойтесь.

Підійшовши, я сіла навпроти нього — на краєчок м'якого шкіряного крісла.

— Так, — діловито сказав секретар. — Вашему мужу... Мужу? Был повторный суд.

Він підвівся, розчинив за спиною в себе вікно. Я тупо дивилася на кришталеве чорнильне приладдя, зроблене в формі Кремлівських веж. Зараз мало пролупати слово, яке або вб'є мене, або розв'яже той тугий вузол, що десять років стягав мені шию. Та з тону секретаревого не можна було нічого зрозуміти, і я щосили трималася за слизьке поруччя шкіряного фотелю.

— Я им покажу, где раки зимуют! — проказав Бадаев, одвернувшись нарешті з-од вікна.

У мене вихопилося:

— Га?

Бадаев махнув рукою на двері:

— Это я не вам. Не вам. Видели тех двоих, что у меня здесь были?

Він знову розкрив пачку «Казбеку», що лежала на краю полірованого столу.

— Д-да... Так на чем мы остановились?.. A-a да! Значит, вашого мужа выпустили.

Хоч я два місяці чекала цієї розмови й цих слів, які мали ствердити або заперечити мої сподівання, але з грудей неначе само вихопилося:

— Га?

— Выпустили вашого мужа, випустили. Он еще вам не писал?

— Ше...

— Ну, ничего, напишет. За него просили м-м... Ефим Афанасьевич Дереза... Вы его знаєте?

Я повільно кивнула головою.

— Ефим Афанасьевич, значит, Дереза и Герой Советского Союза Кузьма Трофимович Круть. Теперь в нашем районе есть свой Герой. Вы его знаете? Учительствует в селе Веприках. Партизан и вообще... Когда мы...

Я перебила секретаря:

— Антона вбив Максим?

Бадаев підійшов до мене й поклав руку на плече, так само, як зробив того вечора дядько Йовхим. Тільки в старого Дерези пальці були мов цурпалки.

— Ничего не попишешь. Так надо было. Это довело повторное следствие.

Секретар райкому пішов до дверей і розчинив їх. Із приймальні долинуло квапливе рипіння стільців.

— A-а, вы уже здесь?

Почулося шкрьобання чобіт по підлозі.

— Сидите, сидите, я еще занят... Наташа, впустишь тогда их ко мне.

Я сиділа, низько схиливши голову. Бадаев підійшов і вдруге торкнув мене рукою за плече:

— Не плачьте, м-м... товарищ Нетреба, не плачьте.

Але я не плакала, у мені вже всі сльози виплакалися й висохли. Я слухала, як він щось мені каже, і нічого не чула.

Увечері дядько Йовхим усе мені розповів — усе до краю, усю правду, яку я знала й якої боялася стільки років. Отже, Максим на волі, його випустили. Від однієї думки про це груди поймалися солодким болем. Та наступної миті я неначе грюкалася головою об сволок: але ж він убив Антона...

«Так надо было».

Убити мого брата? Брата своєї дружини?

Суд визнав його і в цьому невинним.

А сам він? Сам!..

А я?

Такі думки мордували мене щодня й щогодини. Забувалася я тільки на роботі — працювала в буряковій ланці. І коли від гладенького сапилна в мене займалися вогнем долоні, а в попереку неначе стримів ще довший і цупкіший держак, я лягала просто на груддя перепочити й мені починало здаватися, що я дурна й марно скіпаюся і до себе, і до Максима, що війна перекреслила всі раніше усталені норми й треба дивитись на все простіше й тверезіше.

Але це тривало не довго — поки я верталася додому. Якщо Наталочка ще не спала, я варила якоїсь юшки й ми мовчки їли. Тоді лягали спати, донька увесь час вовтузилась у ліжку й штурхала мене, хоч я й так не змогла б заснути до третіх півнів.

Одного вечора листоноша таки приніс мені листа. Максим писав уже з дороги — з Томська. За ці вісім років я одержала від нього другу звістку. П'ятдесятого року, не витримавши, написала була заяву до Верховного Суду республіки з проханням повідомити місце Максимового перебування. Відповідь отримала з обласної прокуратури разом із адресою. Я написала Максимові раз, по двох місяцях ще, і по трьох — утретє. Нарешті Максим відповів: «Не муч себе й не гроб життя ні собі, ні Наталочці, двадцять п'ять років — то факт, і від нього нікуди не дінешся, вважай себе вільною в усіх відношеннях і не треба більше писати».

Просив передати його адресу матері, не знав, що вона померла з голоду в сорок сьомому. Тридцять третій перетривала, а сорок сьомого — вже ні. Та й ми з Наталочкою, сам Бог знає, як вижили.

Тепер він прислав коротенького листа — аркуш учнівського зошита в три косих лінійки. Повідомляв про наслідки повторного суду, питав про життя, про Наталочку. І жодного слова про свої плани й наміри — неначе це нікого не обходило. І лише в кінці приписав, що буде в Томську місяць. І адреса — «Головпошта, до запитання».

Наступного дня я відповіла йому. Думала, звичайним, але в останню мить наклеїла зайву марку — авіапоштою. Увечеpi, зваривши галушок, я погукала з вулиці Наталочку, і коли сіли їсти, спитала в неї:

— Шо б ти, коли б оце тато приїхав?

Наталочка серйозно подивилася на мене:

— Ти хочеш ожениться?

— Не, — сказала я. — Про твого тата питаю. Хочеш ти, шоб він приїхав?

Дочка відклала ложку на