Читати книгу - "Яр"

— Ви ж хто такі?

— Ягола я...

— Ягола, — промовив дядько Йовхим і перепитав: — Антонова, значить.

Я зітхнула, і старий знову сказав:

— Антонова...

Тоді, мов щось пригадавши, придивився до мене ближче — аж нахиливсь:

— Так шо: жінка Яголина чи?..

— Сестра, — відповіла я.

— Сестра. А хто ж ваш?.. Чи ви замужем, чи вдова?

Я вдруге зітхнула:

— Не знаю, дядьку Йовхиме...

І раптом набрала повні груди повітря й наважилася:

— Дядьку Йовхиме, ви там були?

— Де?

— Та де... Скажіть, він його?..

— Хто?

Старий зіщулився, і я знала, що він розуміє все й лише боїться відповісти.

— Скажіть, чуєте!

— Ти шо: його жінка? Нетребина?

— Нетребина! Скажіть, як він його?.. За шо?

— Як... Не знаєш, як?..

Мене здавили сльози, я спробувала спинити їх, але не змогла, і зайшлася голосом. Із хати вийшла бабуся.

— А ти не спіши... не спіши, — проказав дядько Йовхим, і, важко крекчучи, встав із лавки. — Дунько, це Яголина Йванова дочка, що була за...

Він так і не доказав і лише торкнувся моїх тремких пліч грубою шкарубкою долонею.

— Ти не спіши, кажу... Я все завтрачки розкажу в райкомі... Я все завтрачки розкажу в райкомі... Хто тут тепер, чуєш, Дунько?

— Шо каеш? — підійшла бабуся.

— Хто тут у нас тепер у райкомі, кажу?

— У райкомі? Голова? Та той же, шо й був, як його... Забула! Шо й перед німцем був.

— Ткаченко?

— Та нє.

— Литвин?

— Та нє-е-е...

— Бадаев?

— Еге, еге! — згадала тітка Дунька. — Бадаев же! Він теперечки в нас...

Дядько Йовхим сів на своє місце під осяяними шибками, і світло заплуталося в його довгій лопатистій бороді. Я й досі не змогла заспокоїтись, мене аж колотило, і дядько Йовхим почав натоптувати люльку.

— Усе скажу, як воно було, чуєш... Усе розкажу взавтра. Партія ослобонила мене, хай партія й це рішає. А я все скажу, як воно було. Не бійся. Як тебе?..

Я хлипала й не могла відповісти навіть на таке просте запитання. Мені допомогла тітка Дунька.

— Та як же... Ма'ть, Оленка?

Я кивнула головою й знову зайшлася голосом. Так я не плакала вже багато років — одколи посадили Максима, тепер же мене мов прорвало, неначе десь у душі визрів і лопнув чиряк, і попустив, і стало вільніше дихати. Бабця пішла до хати, щось буркочучи під ніс, а дядько Йовхим сказав:

— Шо вона з людьми наробила...

Певно, старий мав на увазі війну, бо згодом докинув:

— Онде вже десять год, а й досі той... Одригується. І хоч би шо я тобі сказав, хіба тобі полегшає? То брат, а то чоловік. Хоч так болітиме, хоч так...

Я не знала, що думав старий, але вже не плакала. Дядько Йовхим пахкав поперед себе яскравим сизим димом і глухо бухикав. Дим ліз мені у вічі, та я не здогадувалася відсісти далі. Поряд із цим сивим, аж білим дідуганом було якось тепло й затишно.

Коли я встала й, не дочекавшись ніякої відповіли, попрощалася, дід і собі встав і почовгав слідом за мною до хвіртки. І коли я відчинила й вийшла на вулицю, він сказав:

— Ти в газетах не читала?

— Про шо?

— Та про Кузьму Крутя. Кажуть, уроді йому...

— Його випустили.

— Та випустили ж... Кажуть, уроді йому звізду Героя дали чи шо... Не читала?

— Нє, — відповіла я й попрощалася. Та це повідомлення додало мені сили.

Хоч нехай там що, а повернулися вже люди, які могли бодай трохи світла пролити на моє життя, що роками тонуло в клейкому й непроглядному тумані. Я ще боялася у будь що вірити й сподіватися, єдине, що лишалося мені, — чекати завтрашнього дня й тих наслідків, які він мені принесе.

Але минуло добрих два місяці, перше ніж мене покликали до райкому партії. Секретар Олександр Мокійович Бадаев був немолодою вже людиною — років під шістдесят. Дівчина з приймальні Наташа, коли з кабінету вийшло троє спітнілих, немов щойно з лазні, чоловіків, кивнула нашому голові та його сусідові:

— Ідіть.

Але ті, повстававши, знову сіли на свої місця й ніяково запропонували мені:

— Може, ти зайдеш нерва?

Я мовчки попростувала до чорних, оббитих дерматином дверей.

— Драстуйте.

Секретар райкому, розчавивши в попільниці недопалок, звів на мене брови.

— А, это вы... Садитесь.