Читати книгу - "Яр"

Пліт нешвидко рухався попід берегом, а горою так само нешвидко йшов Ципльоночок, тягнучи по землі кожуха та карабіна. Він міг би стрибнути з крутого берега й, забрівши по халяви у воду, схопитися за наш пліт, хоча й здавався геть виснаженим. Коли мені здалось, що Ципльоночок уже ладен стрибнути з кручі, я почав одгрібатися мітлою далі від берега. Ципльоночок заволав:

— Да ты не боись, будь я последняя мандавошка, если сделаю вам чё!

Я й далі відгрібався й відгрібався од берега, і коли течія вже почала загрозливо хапати плотик, Ципльоночок справді зсунувся з кручі, побіг понад самою водою вслід за нами й крикнув:

— Да бросьте хоть пожрать чё!.. Помираю с голодухи, бра-атцы!.. Ни жратвы, ни спичек!... Волки по следу... Вчера утром одного видел, а сегодня двоих...

Пліт набирав розгону, годі Ципльоночок згадав про свій останній козир — карабін, підтяг його за пасок, потряс у повітрі й заволав не своїм голосом:

— Да в нем ни одного патрона!.. Не веришь?!.. Смари!..

Він розкрутив карабін за короткий ствол і пошпурив у річку — тільки бризки знялися.

Коли постать Ципльоночка, жалюгідна й розмахана, зникла за поворотом, я ще раз цього дня подолав стрижень і пристав до лівого берега, порослого ягелем та кущами карликової березки.

Якимові ставало дедалі гірше. Уранці його нога мала буряковий колір, а коли ми перев'язували її надвечір, уся стопа вже була синя, а пальці почорніли. Від рани ширився важкий дух тління. Раніше Яким часто засинав або втрачав свідомість, а тепер від болю не міг навіть стулити ока.

Уранці почорніла вся стопа. То була остання стадія гангрени. Коли я наварив перлової юшки, Яким сумно покрутив головою. Мені було страшенно соромно, але я висьорбав і його, і свою юшку. Треба було лаштуватись у дорогу, та Яким сказав:

— Ти пливи далі, а я... Пливи далі.

І не дав себе ворушити. Я сказав Якимові:

— Сам не попливу.

Мабуть, у моєму голосі було стільки бентеги, що Яким по хвилині-другій мовив:

— Ну, коли так... Мені вже недовго. Може, завтра, може, післязавтра. А тому гадові не здавайся. І не вір йому, то він тепер такий плохенький.

Яким усе чув і все знав, а в мене серце стискалося від передчуття неминучого.

Я сиділа на ослоні й дивилась у вікно. Починало сутеніти, і найвищі пагони вишняку понад стежкою ворушилися, хоч у садку було тихо й спокійно. Наталочка вже спала. Того дня в них закінчився навчальний рік і вона перейшла до п'ятого класу. Я думала саме про це, і мені якось аж не вірилося, що вона вже така велика й що так швидко минуло цілих десять років по війні. Донька в ліжку раз по раз перекидалась, і я спробувала вгадати, що може снитися такій людині. Може, і уві сні переживає, бо сьогодні їй не дали похвальної грамоти, хоч мали дати. Бо й мені, жінці, яка ще позаторік розміняла четвертий десяток і зазнала на своєму віку багато прикрощів, теж упала на серце образа. Хіба ж діти винні...

По той бік рипнули двері, з хати вийшов Антось і попростував стежкою попід вишняком до хвіртки. Ззаду, у спину, він був дуже схожий на свого батька, навіть і трохи сутуливсь, як Антін, хоч йому лише йшов двадцятий рік — восени мали брати до армії.

Коли садок ще дужче заплутавсь у синьому павутинні сутінок, на стежці з'явилася Паша. Я відхилилась од шибки. Ми з невісткою мало розмовляли між собою — нам було просто боляче дивитись одна на одну. З її схудлої й висохлої постаті та дрібного мережива зморщок на змарнілому обличчі я бачила, як минають роки, а Пашу найдужче нервувала моя донька.

Я сиділа, спершись на побілену глеєм стіну, і слухала Пашині кроки. І коли клацнула клямка моїх дверей, мене від несподіванки аж підняло з лави. Паша ще по війні поставила в себе ніч, і ми ніколи не ходили одна до одної — зустрічалися тільки в сінях та надворі. Тепер же невістка стала у дверях і застигла, вдивляючись у темну кімнату. Я завше страждала від того, що Паша так вороже ставиться й до мене, і до моєї Наталочки, і тепер сиділа, боячись ворухнутися.

— Сидиш? — обізвалася невістка, і я слухняно відповіла:

— Сидю...

— Старий прийшов.

— Який... старий?

У мене від невиразного передчуття мурашки по спині полізли.

— Йовхим, 'кий же ше...

Йовхим... Дядько Йовхим... Я повторювала в собі це майже забуте протягом десятиріччя ім'я й не могла вирішити, що маю робити. Паша більше нічого не сказала, проте й не йшла з хати, а я сиділа, як приголомшена. Я ще не знала, чи радіти мені, чи плакати, у мені все мов отерпло й задеревіло. І тільки коли Наталочка ворухнулась у ліжку і спросоння заплямкала, я встала й, мовчки відсторонивши невістку, вийшла надвір.

— Іди, йди, — сказала мені навздогінці Паша. — Він тобі домаже медом по губах...

Я не зрозуміла її репліки, стала, щоб обдумати, тоді рушила знову. У голові не було жодного плану й жодного слова, яке я мала сказати, прийшовши до цього забутого чоловіка. І чим він мене розрадить, коли й сам, певно, потребує втішання. Я дибала, нічого не помічаючи, і ноги привели мене до дядькової Йовхимової хати. Біля порога сидів якийсь не знайомий мені дід