Читати книгу - "Американська трагедія"

І сталося те, що неминуче буває при пробудженні свідомості, затьмареної тривогою. Від того, що викликає страх чи зненависть, але є невідхильним, вона звертається до того, що обіцяє надію чи хоча б втішає мрією. Але на що міг сподіватися Клайд, про що мріяти? Завдяки ідеї, поданій Ніколсоном, єдиний шанс на порятунок полягав для нього в ухвалі про перегляд справи, і коли б новий суд визнав за можливе виправдати його, він міг би поїхати куди-небудь якнайдалі—в Австралію, Африку чи Мексіку і там, — прибравши інше ім'я, відмовившись від честолюбних домагань, пов'язаних з життям вищих кіл суспільства, життям, яке ще так недавно вабило його, — тихо і скромно почати нове життя. Та шлях до цих мрій, що подавали йому надію, заступала грізна примара — можлива відмова апеляційного суду передати справу на новий розгляд. Це цілком можливо — після бріджбурзького суду. І тут, як у тому сні, коли він, відступаючи від кубла змій, наткнувся на рогате чудовище, поставало перед ним страшне видиво — стілець з кімнати в кінці коридора. Той стілець! Ремені і струм, від якого так методично мигтіло світло в Оселі смерті. Думка про те, що коли-небудь доведеться переступити поріг цієї кімнати, була йому нестерпна. І все-таки — а що, як апеляція зустріне відмову? Ні! Не треба думати про це.

Та коли не про це, то про що ж тоді думати? Це питання і мучило Клайда, коли прийшов преподобний Данкен Мак-Міллан і почав закликати його звернутися безпосередньо до творця всього живого з благанням, яке (він запевняв у цьому) не могло залишитися без відповіді. І от як просто розв’язується це питання!

— «Дано вам пізнати світ божий», — наполягав Мак-Міллан словами апостола Павла, і потім, наводячи окремі фрази з послань до корінфян, галатів, ефесян, доводив, як легко Клайдові — якщо тільки він захоче виконувати всі його напучування і молитися — пізнати «світ божий, що найвищий від усякого розуму», і втішитися ним. Бо світ цей з ним і навколо нього. Треба тільки шукати; признатися в слабкостях і помилках душі своєї і принести каяття. «Просіть, і дано вам буде; шукайте, і знайдете; стукайте, і відкриється вам. Бо кожний, хто просить, одержує; і шукаючий знаходить; і хто стукає, тому відчиняють. Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію?» — Так, зосереджено і натхненно, повторював він святі слова.

І все ж перед Клайдом незмінно стояв приклад його батька й матері. Чого вони досягли в житті? Не дуже ж допомогли їм молитви. Ось і тут він поки що не помічав, щоб молитва допомогла його товаришам по ув’язненню, хоч більшість з них щиро слухала молитви і напучування католицького священика, рабина і пастора, які щодня по черзі відвідували тюрму. Все одно, в призначений строк кожний ішов на смерть — хто нарікаючи, хто з протестом, хто збожеволівши, як Кутроне, хто байдуже. Щодо Клайда, то він досі не звертав ніякої уваги на священиків. Нісенітниця! Фантазія! А чому? Цього він ке міг би сказати. Та от преподобний Данкен Мак-Міллан. Його ясний лагідний погляд. Його мелодійний голос. Його віра. Вона і зворушила, і зацікавила Клайда. А може… може? Він такий самітний, такий нещасний, так потребує допомоги.

І хіба неправда (настільки вже вплинули повчання Мак-Міллана), що коли б він провадив порядніше життя, — більше прислухався до слів і настійних вимог матері, не ходив би в той будинок розпусти в Канзас-Сіті, не переслідував би своїми домаганнями Гортеизію Брігс, а згодом Роберту, думав би тільки про роботу і заощадження, як, певно, більшість людей, — усе склалося б для нього набагато краще. Але, з другого боку, нема чого заперечувати наявність владних бажань і прагнень, які так важко подолати і разом з тим ке можна примусити замовкнути. Це теж спонукало його задумуватися. Адже багатьох інших людей, — хоч би його матір, дядька, двоюрідного брата, цього священика, — мабуть, не тривожать такі почуття. Проте, іноді йому спадало на думку, що, можливо, і їм не чужі такі ж пристрасті і бажання, але вони, маючи більшу духовну і моральну силу, легше справляються з ними. Може бути, він просто давав надто багато волі цим думкам і почуттям, як, очевидно, вважають його мати, і Мак-Міллан, і ті, чиї розмови йому доводилося чути від часу арешту.

Що ж це все значить? Чи є бог? Чи втручається він у справи і вчинки людей, як стверджує м-р Мак-Міллан? Чи вірно, що в тяжку хвилину ти можеш звернутися до нього або до якоїсь іншої всемогутньої сили і просити про допомогу, навіть якщо ти ніколи не вірив раніше? А допомога така потрібна, коли ти самітний і покинутий і перебуваєш під владою закону — закону, а не людей, бо всі ці люди навколо тебе — тільки слуги закону. Але чи захоче ця таємнича сила допомогти? Чи існує вона, чи доходять до неї людські молитви? Преподобний Мак-Міллан стверджує, що так. «Говорить він: забув бог, закрив обличчя своє. Але бог не забув. Він не закрив обличчя». Але чи так це? Чи можна вірити цьому? Знемагаючи, перед лицем смертельної небезпеки, жадаючи підтримки хоча б моральної, якщо не матеріальної, Клайд робив те, що робить кожний при таких обставинах: шукав — і до того найдовшим, навкружним, звивистим шляхом, мало чи не наосліп — ознак існування якої-небудь хоч би надприродної особи чи сили, яка могла б і захотіла б допомогти йому; і він уже починав схилятися — поки що нетвердо і несвідомо ще — до надання людських рис і властивостей тим силам, які були йому відомі тільки у формах, що підказуються релігією. «Небеса виголошують славу господу, і твердь являє плоди трудів його». Він згадав плакат з цими словами у вікні місії, якою керувала його мати. Згадав і інший: «Бо він є життя твоє і міра днів твоїх». І все-таки, навіть при раптовій своїй прихильності до