Читати книгу - "Мондеґрін"

І вони пішли (і звуть його Мовчальником спасенним). Снігами, малесенькими стежинками, відблисками зоряного світла, що клубочилося і мерехтіло темно-синіми та жовтими візерунками просто під ногами. Річка, хоч і стала ще на Покрову, під ногами відчувалася як жива, могутня, вічна, бездонна. Там, де мало починатися в неї дно, насправді починалося зоряне небо. І над головами, і під ногами кружляли колами своїх мелодій далекі зірки та планети і співали, що Божий світ, як Великдень, а Україна — вулик (і люди, як люди).

Діти йшли, і до них підпливали, і крізь товщу льоду вдивлялися просто їм в очі задумливі русалоньки, великі грайливі риби, синьоокі підводні птахи, червоні черепахи, смарагдові водяні півні, жовто-зелені та мармурові леви. А між ними можна було побачити тата й маму. Вони усміхалися дітям, утішали, розказували та показували щось приємне, хоч і не дуже зрозуміле. Маленький Іван поклав голову на плече Маркуса, заплющив очі, уважно прислухаючись до татових слів (Київ — велике, нестерпно прекрасне, хоча й занехаяне українське місто). А потім розплющив їх, бо йому справді стало цікаво (тато розказував малому історію Святошинсько-Броварської лінії), як і навіщо метрополітен функціонує. Далі вони полетіли над Київщиною. Іван Єгорович побачив і Колонщину, і Гавронщину, і хутір Пороскотень (літературна Мекка місцевих лісів), Близькі й Далекі Дачі. Потім, майже засинаючи, сміявся, дивлячись, як п’яні в зюзю слюсар Василь і пан Петракіс шукають у колекції мисливської зброї пана Петруччо (ще позавчора отутечки висіла) Remington 870 «Wingmaster» і ніяк не можуть знайти. Потім заспокоїлися, знову випили і поснули.

Ліда в льодових відблисках увійшла до великої, мов панський палац, крамниці й ніяк не могла зрозуміти, як так може бути, щоб велетенський кит (і пробув Йона в животі у дельфіна Толі три дні і три ночі) плавав під дахом. Олексію чарівний гелікоптер, чорна бджола народного гніву, напророчив довгі літа, а Мар’яні та Лесі дав по червонцю на чорний день і по сто мільйонів сирійських фунтів на білий.

Незчулися, як прокинулись у маленькій низенькій хаті з величезною пічкою. На грубі цього монструозного, але теплого витвору людської уяви вони провели наступні півроку до самого червня. Жили по-всякому, слава Богу, не померли. У старого виявилося вдосталь жовто-сірого пшона (як є їда, то ще півбіди біда), та раз на два тижні велика голова кобили привозила домашній хліб і молоко. Олексій і дівчата хотіли якось порозмовляти з нею заради ввічливості. Вона сплюнула на сніг, зняла кашкета і закричала так, що більше ніхто з них не намагався з тою головою налагодити відносин.

Удень діти з хати не виходили, бо кілька днів поспіль після розстрілу (шукання за чим, шуканина, шуканка) їх намагалися знайти ті самі добрі сусіди, що кинули перед тим на вірну смерть. І, найімовірніше, не для того, щоб вибачитися. Увечері, коли сутінки та безнастанний, повсякчасний і невсипущий сніг закривали від чужинців проходи на слободу, діти виходили під зоряний світ і бігли до невеличкої притоки річки (там три верби схилилися), де в Маркуса стояли плетені з вербового пруття пастки на рибу. Вони перевіряли ці пастки і гралися між вербами.

До весни старий пошив кожному з дітей по торбі.

— Навіщо ти їх шиєш? — питав малий Іван.

— Вам же й шию, — відповідав Прочанин, — у мене більше нікого немає.

— Не хоцю толбу, вона для мене завелика, — відповідав малий. — Віддай її Олексію. Хай в нього дві будуть.

— Йому вистачить своєї, — усміхався дід і обережно клав грубу, зашкарублу й дуже теплу долоню на посивілу голівку малечі (крива сива пляма від потилиці до лоба залишилася до самої смерті). — Підете влітку до Києва. По дорозі прошеним хлібом будете жити. То вам ці торби стануть у пригоді.

— А нам будуть подавати? — як слід подумавши, запитував хлопець.

— Хтось дасть, хтось не дасть, але ви всім дякуйте однаково та йдіть собі далі.

— Ти з нами підеш, діду?

— Ні, на жаль.

— Тоді я теж нікуди не піду. Хай старші йдуть, а я в тебе залишуся. У тебе пшоно, молочко, ти казки знаєш. Від щастя щастя не шукають.

Іван ліз на грубу, де вони вп’ятьох із братами й сестрами спали. Дід усміхався і продовжував шити. Наприкінці травня в один із довгих теплих вечорів, коли всі інші діти позасинали, Маркус наказував старшій Ліді й Олексію:

— На шлях виведу, дасть Бог сил, покажу, куди йти. Підете самі. Нікому ніколи не кажіть правду про батьків. І малих навчіть. Померли, кажіть, батьки, від хвороби, а ми йдемо до Києва до рідного дядька. І прізвище своє назавжди забудьте, якщо ще не забули.

— Якого ще дядька? — сумно перепитав Олексій. — Немає в нас там нікого.

— Дам вам адресу, вивчите її напам’ять, на перший час вас пригріють. А там Бог дасть.

— Нащо ти нас женеш? Ми хороші, допомагаємо по хазяйству, далі будемо більше піклуватися про тебе. Я кожного дня підлогу мию і посуд, прати вмію і співати.

— Ми дуже-дуже хороші. Не виганяй нас, — попросив Олексій.

— По-перше, — похитав головою дід, — вас у селі шукали, я вам казав. Знайдуть тут, а це обов’язково так і станеться, якщо не підете, — хтозна, що зроблять. По-друге, Бог дає сил мені тільки до червня. Тільки на те, щоб я вас догодував, пошив торби і вивів на шлях.

— А потім що з тобою буде? — запитала Ліда.

— Потім помолюся, ляжу отут на ліжечку та помру, — просто відповів Маркус.

— Не помирай, діду! — заплакав Олексій.

— Пішли краще з нами до Києва, нє? — обняла дідову правицю Ліда і поклала свою голову йому на коліна.

— Кажу вам, — лагідно всміхнувся старий, — мав померти ще до березня. Бог втримав мене тільки заради вас. Бо взимку ви би не здужали такої дороги. А тепер нічого, до жовтня-листопада, в найгіршому разі до Різдва дістанетеся до Києва. Бог вас доведе, він любить мандрівничих і переселенців усіх століть та прочан усіх релігій.

— І дітей, що мандрують Україною пішки?

— Звичайно, їх він любить особливо. Давайте я пісеньку вам заспіваю, лягайте отут на моєму ліжку.

— А ти, діду? — сонно промовила Ліда.

— Мені ще молитися до ранку. Лягай і ти, Олексію, заплющуйте очі, — дід накрив дітей своїм кожухом і перехрестив.

— Як ми там будемо самі у тому Києві? — ледь чутно запитала Ліда і разом з