Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Чому?

Питання Тасі рве свідомість весь час, що їдемо до лікарні. Вона завалює лікарів питаннями, не даючи повернутися до нашої розмови. Усіми силами уникає мене, і я не сперечаюся.

Потрібно було послухати дівчину одразу, ось до чого це призвело…

Адже я бачив, що Тася на межі. Довів її, не зміг вчасно загальмувати. Від егоїстичного бажання, на яке я взагалі не маю права. Але втрачати дівчину я не хочу. Тільки не її. Дах їде від думки, що ми розлучимося. Фундамент тріщить, затягуючи мене в прірву. І жодна «реставрація» не врятує.

Чому?

Люблю, дурненька, хіба не зрозуміло?

Але ця відповідь, яка потрібна Тасі. Звичайними словами не виправити те, що я накоїв. Потрібно вчинками доводити своє кохання. Тільки як, коли дружина нічого не хоче чути?

У лікарні її забирають до лікаря після згадки, що Тася знепритомніла. А я разом із Русланом йду до іншого кабінету, щоб його теж перевірили. У мене голова йде навкруги від думок, що син міг постраждати через нашу сварку.

– З ним все добре.

– Ви впевнені?

Не подобається мені цей лікар. Скільки йому? Років тридцять? Менше, безперечно. І який у нього досвід у такому віці? Пару перев'язок і двічі поріз на нозі зашити?

Я розумію, що просто нервую та перестраховуюсь. Лікар явно не молодший за мене, але це зовсім різні речі. Керувати фірмою чи лікувати людей. І не просто людей, а мого сина, котрий з цікавістю стежить за всім.

Руслан тягнеться за ліхтариком, махає руками. Начебто, з ним справді все нормально. Тільки перелякався в аварії трохи. Не плаче, не вередує, навіть не проситься до мами.

– Абсолютно здорова дитина. Ми рекомендуємо поспостерігати за ним, якщо будуть якісь симптоми, але поки що приводів для занепокоєння немає.

– Добре, - ціджу, підводячись з канапи. – Де моя дружина?

– Її поки що оглядають, ви можете почекати у приймальні. Хоча я рекомендую обстежитись і вам теж.

– Потім.

Я почуваюся нормально, тільки голова тріщить. Але ця мігрень розпочалася ще у п'ятницю. Суцільний біль голови з моменту, як Тася застала мене з іншою.

Чорт.

Притуляюсь до стіни, зручніше перехоплюю сина. Не можу думати ні про що інше. Суцільні думки, як я облажався. Одна помилка перекреслила стільки років.

Я розумію – Тася не пробачить мені. Не до кінця, не забуде все, що трапилося. Але я готовий намагатися так довго, скільки потрібно. Вдень за днем. Бути підозрюваним у кожному вчинку.

Начхати.

Легко.

Я зараз навиворіт готовий вивернутися, щоб дружина повернулася до мене.

– Не плакати, Рус, - хитаю сина, виглядаю дружину. Не варто було відпускати її одну. – Мама скоро повернеться до тебе.

До мене – не факт.

Я б'юся потилицею об стіну, не знаючи, що ще мені зробити. Як переконати дружину, що я цього не планував. Не хотів робити їй боляче, нічого з цього не мало статися.

Помилка.

Випадковість.

Жаль, що не існує машини часу. Я б із задоволенням мотнувся у вечір п'ятниці, все виправив. Ні, краще на пару місяців тому, коли Іра прийшла до мого офісу.

Не брав би на роботу, точно не починав із нею нічого.

Моя Тася чи інша – тут вибір дуже простий.

Завжди дружина, завжди.

– Полежиш, гаразд? – опускаю сина в автолюльку, пристібаю його. – Зараз, Рус.

Похитую перенесення, мобіль з іграшками брязкає, розважаючи малого. А в мене кожен дзелинь віддає у голові. Дзвони гудуть. Не можу згадати, коли спав нормально.

А тепер стрес після аварії лягає зверху.

Мене жорстко вирубує, хоч з ранку все було нормально. Я б із задоволенням зняв тут приватну палату та завалився спати. Але хтось повинен доглянути сина, поки Тася у лікаря.

Лиш би з нею все було нормально.

Це я не впорався з керуванням, дозволив агресії перехопити контроль. Я взагалі не повинен був сідати за кермо – надто втомлений. Я натиснув на кохану, а вона зірвалася.

Чорт. Чи є у світі хтось, хто зробив помилок більше за мене?

Хоч одна людина?

Прикриваю очі, а свідомість миттю відносить у минуле. Раз за разом. Усі вихідні так. Покадровий запис у мозку. Кожна помилка, яку зробив. Можливість виправити, якою я не скористався.

Отримуй, Нємцов, своє особисте покарання.

Раз.

Ми заходимо в ліфт, а мені треба було сісти в машину і поїхати до дружини та сина. Начхати, що після довгої наради, клієнти висмоктували всі соки своїми вимогами.

Два.

Іра цілує мене. Щойно жартувала, прощаючись, а через секунду потяглася до мене. І голову знесло. Так сильно, що не думав про те, що роблю. Не хвилювало, як це вплине на мою родину. Я тоді навіть про сім'ю і не думав, дебіл. А треба було відштовхнути дівчину і все закінчити.