Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Ідучи ввечері додому вулицею Урицького, що колись починалася Хрещатиком, продовжувалася Миколаївською, а закінчувалася Дахнівською, Петро «переварював» директорові натяки і не міг їх зрозуміти, сам собі міркуючи: «Отут, кажуть, було колись „Реноме“, а отам Суворівська і Парадна вулиці. Але ж Суворов ніколи не бував у Черкасах, а паради, якщо й проходили коли, то не на Парадній!». Янчук шкодував за Павлом Силовичем, із яким можна було і про це поговорити. Той раптово розрахувався і на роботі, і з бабусею за квартиру та спішно виїхав ніби у Середню Азію.

Вдома у дворі хлопець застав у сльозах дружину сусіда Фонрабе.

— Жду тебе давненько, Петре! Архипа вчора опівночі арештували, мене сьогодні допитували і навіть били за те, що нічого не знаю про нього, — зайшлася жінка плачем, враз постарівши. — Що робити, як нам із дітьми прожити?! Грозили, що вивезуть нас до якогось Макара, як не підпишу вимоги, щоб його судили й покарали.

Янчук чув такий вираз від Кузьми Сидоровича, розумів, про що йдеться, але горівниці того не сказав, шкодуючи її й дітей.

— І я не відаю, та не побивайтесь так, все ще обернеться на краще, — заспокоював він сусідку, як міг.

— Про Силовича також питали, коли та куди поїхав, а що я можу знати про те?

— І нам він нічого не казав.

— Слухай мене! Архип шепнув, як відходив, щоб про його арешт обов'язково тобі розказала, а ще, щоб віддала оці книжки. Ти ж заховай їх понадійніше, щоб не мати від них біди... Піду я. Коли щось нове знатиму, навідаюсь... Архип казав довіряти тобі. Бувай здоровий!

— І ви бувайте! — жаль було хлопцеві й Архипа, й Павла Силовича, якому таки вдалося вчасно втекти. Петро було подумав, чи не зайняти собі його кімнату в бабусі, а Лідуню поселити у своїй, та вирішив почекати. Морочився тепер тим, як віддячити Архиповій жінці за «Зал чекання», «Лже-Нерона», «Потвору-герцогиню» та «Іудейську війну». Асі Соломонівні, що досі годувала його у студентській їдальні, і Вірі Володимирівні Баницькій він подарував на жіноче свято по велетенському букетові квітів із теплиці, що їх йому «дістав» годинникар дядько Ошер, із яким він задружив через свого невартого годинника. А от як тепер віддячитися Архипові за книжки чи Орестові Модестовичу та Павлові Оксентійовичу за поміч — не міг придумати.

Вдома він дізнався, що до бабусі Парані приходила Феся, щоб умовити Лідуню пожити в неї, бо її чоловіка перевели у третю зміну і вона боїться лишатися сама лише з малим. Петро подумав, що в тому запрошенні криється якийсь підступ, але перечити не став, тим більше, що сама Лідуня була рада хоч якось подякувати «тітці Фесі» за численні пошиті для неї речі. Шкодував лише, що підлоги доведеться завтра мити йому замість Лідуні.

Наступного дня, повернувшись увечері зі школи, він застав уже вимиті підлоги і втішену, як рідко коли, бабусю Параню.

— Сестра до тебе, Петре, приїхала по обіді, — хвалилася господиня. — Марусею назвалася. Підлоги, бачиш, повимивала, поприбирала, поміняла постелі. На диво роботяща дівчина! Тепер оце пішла до міста в робкоп дещо мені купити, сказала, швидко повернеться.

«Мариня, певне, тітчина Оксанина. Але хіба б вона здогадалася підлоги мити та прати, хіба вона знає, де тут робкоп?.. Нічого дивного, вона ж старша від мене, то здогадлива, але ж чого приїхала, не сповістивши?.. Треба десь улаштувати її на роботу, добре, якби Ася Соломонівна взяла її в їдальню та поселила в гуртожиток, інакше доведеться відступити їй Лідунине ліжко...» — гризли Янчука різні думки.

Не Мариня то була, як виявилося, а Маруся-дівася, його мучене кохання, та одразу не впізнав її, як зайшла у хвіртку.

— Отак ти зустрічаєш мене, милий! — поцілувала гостя розгубленого Петра. — Не спішиш назустріч! А такі ж листи писав — казкові! Зачаруєшся й умлієш! — весело докоряла.

— Пробач, не впізнав тебе, бабуся сказала, сестра, я й подумав...

— Я навмисне не сказала правди, щоб бути тобі несподіванкою! А як же ти змужнів! Який гарний став — не впізнати! — нахвалювала дівчина, весела й безтурботна. — Чого ж стоїмо? Веди до хати! Але я — сестра! — приклала пальця до уст і подала Янчукові пакунки.

Петро не впізнавав у тепер огрядній, надміру розповнілій, вирядженій у добротне вбрання дівасі свою Марусину, якою так тяжко й довго марив колись. Щось дитяче втратила, а чогось дорослого набула — неприємного та прикрого йому. Говорила з бабусею, викладаючи пакунки, а на нього, очамрілого й спантеличеного, кидала обворожливі погляди. Одержала від бабусі дозвіл переспати ніч на Лідиній канапі у світлиці, дякувала солодко, а сама переглядалася з ним, натякаючи на час самоти й інтимності. Не давала Янчукові й слова сказати за вечерею! За наполяганням Марусини сіли до столу втрьох, їли сир зі сметаною, пили кисле молоко з медом чи чай із печивом. Попутно розказувала, що в Чигирині продукти гірші, що чигиринські тітки та сестри невдоволені Петром, бо рідко пише.

— Дуже він перевантажений, Марійко, тими навчаннями та працею, — заступилася господиня за квартиранта. — А з роду він доброго, то я доглянута і забезпечена.

— Спасибі вам — і за добрі слова, і за вечерю! Постелю вам ліжко, помию посуд, та трохи посиджу поговорю з братом, а ви спочивайте. Іди, Петрусю, до себе, я миттю!

Постіль Петрова була перемінена на чисту, за вікном на мотузку сохла його випрана сорочка, пахло парфумами, у горнятах по кімнаті стояли бузкові букети, і до одного була прихилена Маріша фотографія — напіводягнена, з пишними грудьми і повним розкішним тілом, вона лежала у морській воді біля каменя — оманлива, звабна й вульгарна.

— Ось я й вільна! Бабуся вже потиху сопе — вдень я їй заснути не дала! — взялася Марія цілувати Петра, тільки-но переступивши поріг, поки й не повалила його на ліжко. — Спатиму з тобою, милий, не кремпуйся! Я — чужа жінка, а ця ніч — наша остання! — підвелася й сіла на стілець, посмутнівши. — Про себе я тобі писала докладно, додати нічого, не тратитиму часу. Сповіщу лише, що обох Голиків і Ломова, якому продав мене Гордійко і який улаштував мене секретаркою в розбійне чека, арештували ще в січні і вже