Читати книгу - "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Соня (одчинивши обидві половини дверей, стоїть на порозі. Після паузи). Помалу, помалу...
Марія Іванівна і Феноген ведуть Пузиря під руки і садовлять у крісло, обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лікар говорив, що вам потрібен спокій, щоб вас ніщо ані крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, — не можна лежать.
Соня. Здоров’я дорожче хазяйства.
Пузир. Мені легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше.
Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь... Я недовго... Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?
Марія Іванівна. Господь з тобою... Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.
Соня. Я, тату, і сама нічого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотілось бачитись з Петром Петровичем, і написала.
Пузир. Іди сюди.
Соня підходить. Пузир гладить її по голові.
Розумна головка. Я не вмру, не бійтеся — чого я буду умирать? Завтра або післязавтра поїду з Феногеном вівці куповать... Феноген! Поклич Маюфеса.
Феноген вийшов.
Капосна хвороба причалила мене до ліжка, а тепер кормів нема, можна купить по сімдесят п’ять копійок... вівцю... ох...
Марія Іванівна. Бог з ними, старий, з тими вівцями!
Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячі по карбованцю, а Куртца й досі нема... Вони переплачують... Я б купив по сімдесят п’ять копійок!
Марія Іванівна. Бог дасть, поправишся, тоді й сам поїдеш та й купиш, скілько хочеш.
Пузир. Пропустимо гарячий час, і Чобіт все скупить; а коли ти діждешся, щоб вівця була сімдесят п’ять копійок? При такій ціні два карбованця чистої пользи на штуці.
Марія Іванівна. А може, й на той рік буде недород.
Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову і мовчать.
Пузир. Ой!!
Соня. Лягли б ви краще, тату.
Входе Маюфес.
Пузир. От побалакаю з чоловіком і ляжу. А ви йдіть.
Марія Іванівна. Ходім, дочко!
Вийшли.
Ява II
Пузир, Маюфес і Феноген.
Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидіть.
Маюфес. Ваше заявлення слідователь уже одібрав з почти. Писар його мені казав, що поки на слідствії не буде доказано, що вівці тілько на випас, заявлення не поможе!
Пузир. Ох! Як страшенно заболіло у спині, мов огнем пече! Ну?
Маюфес. Всі кажуть, що треба адвоката, а без адвоката — швах!
Пузир. Ох! А скілько адвокат візьме?
Маюфес. Я ходив до найкращого, діло він знає.
Пузир. Ну, скілько ж?
Маюфес. Десять тисяч!
Пузир. Що?
Маюфес. Десять тисяч.
Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!
Маюфес. Щоб потім не каялись.
Пузир (крутить головою). Не дам!
Маюфес. Ваше діло!
Пузир. Нехай триста!
Маюфес. Це йому на один сніданок.
Пузир. Ну, п’ятсот!
Маюфес здвигує плечима.
Тисячу!
Маюфес, скривившись, чухає голову.
Більше не дам!
Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.
Пузир. Бійся ж ти Бога! Тепер за ці гроші можна купить десять тисяч овець!
Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба адвоката.
Пузир. Господи Боже мій — десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?
Маюфес. Таке діло!
Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічого не знав і прийняв овець тілько на випас, покажеш?
Маюфес. Покажу.
Пузир. От і все діло!
Маюфес. А скілько ви мені дасте за таке показаніє?
Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!
Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Навіщо мені клопіт: будуть тягать на допроси, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік зайнятий ділами — одна потеря.
Пузир. Двісті дам!
Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло.
Пузир. Триста!
Маюфес. Як я візьму за таке діло триста карбованців... ви самі скажете, що я дурень.
Пузир. Ну, п’ятсот!
Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свідок!
Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!
Маюфес. То давайте зараз!
Пузир. Ти ж ще не показував?
Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають — покажу у вашу пользу.
Пузир. Так тоді й дам.
Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.
Пузир. Хіба ти мені не віриш?
Маюфес. Таке діло.
Пузир. Ідол же ти проклятий... Феноген! Вижени його в шию!
Маюфес. Зачім же у шию? Я і так піду.
Пузир. В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Хапається за поперек.) Наче щось порвалось усередині.
Феноген робе ступінь.
Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сдєлайте скандала! (Зникає за двері.)
Пузир. Ах ти, ідол проклятий...
Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротив, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.
Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові!
Маюфес зникає.
Пузир (витирає піт). Ах ти гадина... Ах ти грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.
Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тілько по двісті карбованців.
Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?
Феноген. Я і Ліхтаренко.
Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, — я тебе знаю.
Феноген. Покажу, єй, покажу, дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте — дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.
Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам з ним побалакай, бо я не можу.
Феноген (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлівську економію і покликав сюди Ліхтаренка.
Пузир. Каторжний жид — жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест поцілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води...
Феноген подає. Пузир п’є. Входять Марія Іванівна і лікар.
Ява III
Марія Іванівна, лікар, Пузир і Феноген, а потім Маюфес.
Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.
Пузир. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
