Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

Баба Па­лаж­ка пе­ре­ля­ка­лась. Їй зда­лось, що на неї справ­дi впав дзвiн, що то не був сон, а прав­да. Але во­на якось пок­ру­ти­ла го­ло­вою i так крик­ну­ла на все гор­ло, що по­бу­ди­ла всiх бо­го­мольцiв. Пiд­няв­ся твалт, шум. Бо­го­мольцi за­во­ру­ши­лись, за­шу­мi­ли, а пов­нi гу­би цi­лу­ва­ли ба­бу в що­ки, в бро­ви, в очi, а да­лi щось чор­не зня­ло­ся i, як ку­ля, по­ле­тi­ло мiж ли­пи.

"Що це та­ке? - ду­мав чер­нець. - Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця, а ли­це та­ке твер­де, як дi­ря­вий гор­щик; аж гу­би щем­лять!"

- Що там та­ке! Чи зло­дiї, чи що? - пи­та­ли сон­нi бо­го­мольцi.

- Це те­бе, Па­лаж­ко хтось чи цi­лу­вав, чи хо­тiв обiк­рас­ти, - обiз­ва­лась край­ня ба­ба.

- Ой, щось по­бiг­ло! - крик­ну­ли мо­ло­ди­цi, i кож­на по­ча­ла об­ла­пу­ва­ти свiй клу­нок пiд го­ло­ва­ми.

- Це не­чис­та си­ла ме­не да­ви­ла, - го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Це вiн ме­не ску­шав, бо я вже вис­по­вi­да­лась i завт­ра ма­ла при­ча­ща­тись. Оце, бо­же мiй, який грiх тра­пив­ся! Двад­цять па­сок з'їла в Києвi, а за двад­цять пер­шою та­кий грiх тра­пив­ся. Пос­ли­нив не­чис­тий усе ли­це, й гу­би, й що­ки. Пху на те­бе, са­та­но!

- Та то який­сь пос­луш­ник по­бiг до ке­лiй, - го­во­рив один чо­ло­вiк.

- Еге! Доб­рий пос­луш­ник! Се, дух свя­тий при нас, чорт! Цур їм, та­ким пос­луш­ни­кам. Прий­деться завт­ра дру­гий раз спо­вi­да­тись. Оце од­го­вi­лась! Бо­же мiй, яка ме­нi на­пасть од ску­си­те­ля, - бiд­ка­лась ба­ба Па­лаж­ка.

- Мабуть, який­сь пос­луш­ник, бо я чу­ла, як вiн вас, ба­бо, цi­лу­вав, - ска­за­ла прос­тенька Ме­лаш­ка.

- Оце ви­га­да­ла! - ска­за­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Чи то мож­на, щоб в мо­нас­ти­рi бу­ли та­кi чен­цi. Не­на­че я оце впер­ве в Києвi. Го­во­рить не­на­че ма­ленька. Ще роз­не­си по Се­ми­го­рах, як вер­неш­ся до­до­му.

Баба Па­лаж­ка ду­же оби­ди­лась. Во­на ба­чи­ла, що Ме­лаш­ка пiд­ри­ва­ла її по­ва­гу, бу­цiм­то чор­ти вже звер­ну­ли на неї свою ува­гу й по­час­ту­ва­ли своїм же­ни­хан­ням та по­цi­лун­ка­ми.

Одначе на дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка бо­ялась зос­та­ва­тись на нiч у мо­нас­ти­рi i по­ве­ла про­чан го­вiть в од­ну церк­ву на По­до­лi пiд са­мою Анд­рiївською го­рою. В тiй церк­вi був ста­рий свя­ще­ник. Вiн збу­ду­вав для бо­го­мольцiв, за­раз ко­ло цвин­та­ря, на цер­ков­но­му дво­рi дов­гу ко­мо­ру з пе­ре­го­род­ка­ми, але без вi­кон, i пус­кав ту­ди про­чан на нiч. Тiєю ко­мо­рою вiн при­тя­гу­вав до се­бе ве­ли­ку си­лу бо­го­мольцiв i за­роб­ляв доб­рi гро­шi. Мо­нас­ти­рi на­вiть не по­ро­би­ли для се­лян i та­ких ко­мор.

Баба Па­лаж­ка за­ве­ла про­чан у ту ко­мо­ру. Там во­ни поск­ла­да­ли свої клу­ноч­ки й замк­ну­ли две­рi. Ра­ненько в ве­ли­ку су­бо­ту про­ча­ни пiш­ли в церк­ву го­вi­ти.

Старий свя­ще­ник спо­вi­дав лю­дей. Сот­ня бо­го­мольцiв сто­яла кру­гом йо­го i жда­ла. Ба­ба Па­лаж­ка кив­ну­ла на своїх ру­кою i по­вер­ну­лась до две­рей. Во­на бо­ялась, що не дiж­деться спо­вi­дi. А грiх тiєї но­чi му­чив бiд­ну ба­бу, як пе­кельний огонь.

Тiльки що се­ми­гор­цi зас­ту­ко­тi­ли чо­бiтьми по за­лiз­но­му по­мос­тi, свя­ще­ник по­ки­нув спо­вi­да­ти якусь ба­бу, обер­нув­ся, мах­нув до ба­би Па­лаж­ки ру­кою i крик­нув на всю церк­ву:

- Куди ви, баб­ки! Йдiть до ме­не спо­вi­да­тись! В ме­не ша­гом де­шев­ше, нiж у Мок­ро­го Ми­ко­лая. Вер­тай­тесь сю­да! В ме­не спо­вiдь ша­гом де­шев­ше й по­ку­та бiльша.

Баба Па­лаж­ка мах­ну­ла до своїх, i вся ва­та­га по­вер­ну­ла од две­рей на­зад i знов зас­ту­ка­ла чо­бiтьми по за­лiз­но­му по­мос­тi.

Тим ча­сом як ба­ба Па­лаж­ка спо­вi­да­лась, Ме­лаш­ка вий­шла з церк­ви й сi­ла мiж дов­ги­ми ряд­ка­ми ба­бiв на цер­ков­них схiд­нях, пiд стов­па­ми. Скраю не­да­леч­ко вiд неї си­дi­ла ста­ренька прос­кур­ни­ця й про­да­ва­ла прос­ку­ри.

Мелашка за­ду­ма­лась. Тре­тiй день про­жи­ла Ме­лаш­ка в Києвi, як у раї. Во­на зга­да­ла, що че­рез день для неї тре­ба бу­де вер­та­тись до­до­му, i зiтх­ну­ла ду­же важ­ко. Сльози вис­ту­пи­ли на її очах. Во­на в Києвi не ба­чи­ла нi свек­ру­хи, нi свек­ра, нi Мот­рi, не чу­ла нi од ко­го ли­хо­го сло­ва. Нiх­то не гриз їй тут го­ло­ви.

Проскурниця по­чу­ла те важ­ке зiт­хан­ня, гля­ну­ла на мо­ло­ди­цю й за­ди­ви­лась на неї.

- Чого ти, мо­ло­ди­це, так тяж­ко зiт­хаєш? - спи­та­ла во­на Ме­лаш­ки.

- Господи, як тут у Києвi гар­но! А як по­ду­маю, що тре­ба вер­таться до­до­му, то ме­нi здається, що оце тре­ба че­рез день уми­рать.

Мелашка роз­ка­за­ла прос­кур­ни­цi за своє го­ре. Доб­ра прос­кур­ни­ця слу­ха­ла й жал­ку­ва­ла за нею. В Ме­лаш­ки блис­ну­ла в го­ло­вi чуд­на дум­ка. Нес­по­дi­ва­но їй ста­ло на дум­ку зос­таться в Києвi. Кра­са мiс­та, кра­са цер­ков, мо­нас­ти­рiв одiб­ра­ла од неї дум­ку на­вiть про Лав­рi­на.

- Наймiть ме­не, ма­туш­ко, за най­мич­ку. Не пi­ду я до­до­му.

- Коли хоч, то й ста­вай по­мi­сяч­но. В ме­не од­на ро­бо­та - пек­ти щод­ня прос­ку­ри, - ска­за­ла прос­кур­ни­ця.

Мелашка спо­до­ба­лась прос­кур­ни­цi, а од неї са­ме то­дi од­хо­ди­ла най­мич­ка.

- Тут у церк­вi на­шi од­но­сельча­ни. Схо­вай­те ме­не, ма­туш­ко, в свою ха­ту, по­ки во­ни пi­дуть з Києва до­до­му.

Проскурниця по­ве­ла її в свою ха­ту. Ха­та бу­ла за­раз ко­ло церк­ви на цвин­та­рi, в ве­ли­ко­му до­мi, в нижньому ета­жi, тiльки две­рi в ха­ту бу­ли за бра­мою, на дру­го­му дво­рi. Прос­кур­ни­ця при­ве­ла Ме­лаш­ку в пе­кар­ню. Пе­кар­ня бу­ла не­ве­лич­ка, але ви­со­ка, з од­ним здо­ро­вим вiк­ном, пе­реп­ле­те­ним за­лiз­ни­ми грат­ка­ми. Пiд вiк­ном од стi­ни до стi­ни сто­яв дов­гий стiл. Ввесь стiл був ук­ри­тий ряд­ка­ми прос­кур i ве­ли­ких, i ма­леньких, i ма­ле­сеньких. На лiж­ку ко­ло пе­чi, на по­душ­ках, зас­те­ле­них бi­лим прос­ти­рад­лом, ле­жа­ли здо­ро­вi прос­ку­ри, як па­ля­ни­цi. Най­мич­ка пе­ча­та­ла прос­ку­ри зна­ме­ни­ком.

Проскурниця зве­лi­ла Ме­лаш­цi по­мить ру­ки i пос­та­ви­ла її в кiн­цi сто­ла ви­роб­лять прос­ку­ри. Ме­лаш­ка ви­ка­чу­ва­ла тiс­то та все пог­ля­да­ла на две­рi. Во­на бо­ялась, щоб ба­ба Па­лаж­ка не вис­лiд­ку­ва­ла її.

Здорова пiч бу­ла вже ви­топ­ле­на й па­шi­ла вог­нем. Че­рез две­рi бу­ло вид­но ма­леньку кiм­на­ту, де жи­ла прос­кур­ни­ця. В кiм­на­тi бу­ло чис­то й гар­но, як у вi­ноч­ку. На лiж­ку бi­лi­ли чис­тi по­душ­ки. На вiк­нi чер­во­нi­ли мiж зе­ле­ним лис­том ки­тай­ськi ро­жi. Ко­ло об­ра­зiв з зо­ло­ти­ми ши­ро­ки­ми ра­ма­ми бли­ща­ла лам­пад­ка. На Ме­лаш­ку не­на­че по­вi­яв ти­хий теп­лий вi­тер у лiт­нiй день, та­кий спо­кiй був роз­ли­тий в тих кiм­на­тах. Во­на ви­ка­чу­ва­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лi­та­ли в Се­ми­го­рах, ко­ло Лав­рi­на. Сльози за­ка­па­ли в неї з очей. Во­на втер­ла їх ру­ка­вом.

"Не вер­ну­ся до­до­му, зос­та­нусь тут, що бог дасть, а по­тiм що бу­де, то й бу­де", - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози ру­ка­вом.

Тим ча­сом ба­ба Па­лаж­ка прос­то­яла служ­бу, зап­ри­час­ти­лась i по­ве­ла ба­бiв з церк­ви. Во­на хо­тi­ла вес­ти їх у пе­че­ри, але на цвин­та­рi ог­ля­ну­лась на всi бо­ки й при­мi­ти­ла, що не­ма Ме­лаш­ки.

- Де ж це дi­ла­ся Ме­лаш­ка? - пи­та­ла Па­лаж­ка, ог­ля­да­ючись на