Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 46
Перейти на сторінку:
всi бо­ки. - Чи не зос­та­лась у церк­вi?

Палажка вер­ну­лась до цер­ков­них две­рей; па­ла­мар за­чи­няв две­рi i за­ми­кав зам­ком.

- Куди це во­на пiш­ла? Мо­же, во­на десь за церк­вою? - го­во­ри­ли ба­би.

Палажка обiй­шла з ба­ба­ми кру­гом церк­ви, заг­ля­ну­ла в ко­мо­ру, об­ди­ви­лась увесь двiр, - Ме­лаш­ки нi­де не бу­ло.

- Оце, бо­же мiй! Де це во­на за­га­ялась? - бiд­ка­лись ба­би i по­сi­да­ли пiд стов­па­ми на схiд­цях.

Сидiли во­ни, си­дi­ли, жда­ли-жда­ли, а Ме­лаш­ки не бу­ло.

- Куди це її не­чис­тий по­нiс? - по­ча­ла вже ла­яти­ся Па­лаж­ка. - А мо­же, во­на по­тяг­ла­ся з дру­ги­ми людьми. Та чо­го ми бу­де­мо її жда­ти.

- Авжеж хо­дiм, а то ще й в пе­че­ри опiз­ни­мось.

Баби зня­ли­ся з мiс­ця й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ли з цвин­та­ря.

Ввечерi ба­би вер­ну­лись з Лав­ри за Ме­лаш­кою, а Ме­лаш­ка не при­хо­ди­ла. Па­лаж­цi тре­ба бу­ло йти зно­ву у Лав­ру на дi­ян­ня, щоб їсти пас­ку у лав­рi, а Ме­лаш­ка не­на­че скрiзь зем­лю пiш­ла. Ба­би пiш­ли в Лав­ру, дiж­да­лись свя­че­но­го, роз­го­вi­лись, знов вер­ну­лись на По­дiл, а Ме­лаш­ка все-та­ки не при­хо­ди­ла. Во­ни за­ме­туши­лись i за­бiд­ка­лись, ки­ну­лись шу­ка­ти Ме­лаш­ку по мо­нас­ти­рях, скрiзь пи­та­ли в про­чан i нi­чо­го не до­пи­та­лись. Про­си­дi­ли ще день-дру­гий у Києвi та й пiш­ли в Се­ми­го­ри.

Баба Па­лаж­ка, вер­нув­шись у Се­ми­го­ри, бо­ялась зай­ти ска­зать Кай­да­шам про Ме­лаш­ку, пiш­ла со­бi до­до­му та й сi­ла. Але по се­лi пiш­ла чут­ка, що Ме­лаш­ка десь од­би­лась од своїх i не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри. Та чут­ка дiй­шла до Кай­да­шiв: її при­нес­ла ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха, лю­тий Па­лаж­чин во­рог, вi­до­ма на все се­ло бре­ху­ха.

Христос воск­рес! З свят­ка­ми будьте здо­ро­вi! - ска­за­ла Па­рас­ка, пе­рес­ту­па­ючи че­рез Кай­да­шiв по­рiг.

- Чи ви пак знаєте, де ва­ша Ме­лаш­ка? Це ж на­ша Па­ла­зя роз­гу­би­ла свою че­ре­ду десь по Києвi. Во­ди­ла, во­ди­ла, по­ки до­во­ди­лась. Ме­лаш­ка зос­та­лась у Києвi, а з Києва, ма­буть, пiш­ла на за­ро­бiт­ки за гра­ни­цю або на Бас­са­ра­бiю. Вже прав­да! Па­лаж­цi тiльки б слi­пих блин­да­рiв во­ди­ти по се­лах, а не лю­дей до Києва.

- Та це я пе­ре­чу­ла вже че­рез лю­дей на се­лi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - а Па­лаж­ка за­ве­ла на­шу Ме­лаш­ку десь, ма­буть, пiд шум чи пiд греб­лю та й очей не по­ка­зує.

- Еге! Знаєш ти, чо­го во­на хо­дить що­ро­ку до Києва пас­ку їсти? Та во­на цi­лу нiч в Братсько­му мо­нас­ти­рi об­нi­ма­лась та цi­лу­ва­лась, вже й не знаю, чи з чен­ця­ми, чи з чор­та­ми. Знає во­на там усi вхо­ди! По­ба­чиш, ко­ли во­на не при­не­се з Києва дру­го­го бай­ст­рю­ка в при­по­лi, бо од­но­го вже має: ще й твою не­вiст­ку нав­чить доб­ру.

Параска роз­ка­за­ла Кай­да­шам всю ко­ме­дiю з ба­бою Па­лаж­кою в Братсько­му мо­нас­ти­рi у ве­ли­ку п'ятни­цю.

- Ти, Кай­да­ши­хо, не пус­кай з нею бiльше Ме­лаш­ки до Києва, як ще Ме­лаш­ка вер­неться до­до­му. Те­пер я знаю, як во­на роз­гов­ляється в Києвi, - го­во­ри­ла ба­ба Па­рас­ка.

Лаврiн сто­яв нi жи­вий нi мерт­вий. В йо­го й ру­ки опа­ли.:

- Ой бо­же мiй! Що ж те­пер нам ро­би­ти? Де Ме­лаш­ку шу­ка­ти? За­ве­ла ота ста­ра, бо­дай її за­ве­ло в бе­зод­ню, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Та пi­ди в во­лость та поп­ро­си, щоб її пог­на­ли в Київ шу­кать Ме­лаш­ки. Не­хай знає, як по­во­да­та­рю-вать, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка, - та пi­ди та по­бий їй мор­ду, та на­тов­чи доб­ре по­ти­ли­цю. Шко­да, що во­на не за­ве­ла моєї не­вiст­ки.. Я б оце по­ка­за­ла їй Київ.

- Це, ма­мо, Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас че­рез вас, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- От i че­рез ме­не! Ще що ви­га­дай! Хi­ба я гна­ла її в по­ти­ли­цю до Києва чи що? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви її гриз­ли, гриз­ли, до­ки до сво­го не дог­риз­лись. Як про­па­де Ме­лаш­ка, то я вам цього не по­да­рую, - го­во­рив Лав­рiн, блi­дий, як смерть. - А оту ста­ру вiдьму я за ко­си по­тяг­ну в Київ, не­хай ме­нi шу­кає Ме­лаш­ку.

- Авжеж за ко­си, та ще й ба­то­гом зза­ду пiд­га­няй! - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.- Та чо­го ви си­ди­те? Чом ви не пi­де­те до неї? Ви ду­маєте, що во­на са­ма до вас прий­де? Пi­дiть до неї та роз­пи­тай­те, та нас­ту­пiть на неї, та при­да­вiть ко­лi­ном, то во­на й роз­ка­жи вам, де дi­ла Ме­лаш­ку. Пев­но, за­ве­ла десь на спа­сiн­ня.

- А справ­дi ти, Па­рас­ко, доб­ре ра­диш, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - хо­дiм та при­сi­кай­мось до тiєї ду­рис­вiт­ки, мо­же, во­на знає, де Ме­лаш­ка, та тiльки не хо­че приз­на­ва­тись.

- Авжеж, iдiть усi гур­том та на­сидьте на неї, то во­на й приз­нається, де стар­цiв во­ди­ла, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.

Кайдаш, Кай­да­ши­ха та Лав­рiн пiш­ли з ба­бою Па­рас­кою до Па­лаж­ки.

Палажка си­дi­ла пiд ха­тою на призьбi й грi­лась на вес­ня­но­му сон­цi. Во­на вгле­дi­ла Кай­да­шiв з ба­бою Па­рас­кою за во­рiтьми, до­га­да­лась, чо­го во­ни до неї йдуть, i тро­хи зля­ка­лась.

- Христос воск­рес, Па­лаж­ко! - ска­за­ла Па­рас­ка.

- А я оце до те­бе гос­тей на­ве­ла i са­ма в гос­тi прий­шла.

Баба Па­рас­ка од­чи­ни­ла во­ро­та, впус­ти­ла Кай­да­шiв, знов за­чи­ни­ла, спер­лась на во­ро­та обо­ма ру­ка­ми, пок­ла­ла го­ло­ву на ру­ки i тiльки пог­ля­да­ла на Па­лаж­ку ве­се­ли­ми сi­ри­ми очи­ма. В неї гу­би ос­мi­ха­лись, не­на­че хто їх по­ма­зав свi­жим ме­дом. Во­на на­ла­го­ди­лась ди­виться на ку­ме­дiю.

Баба Па­лаж­ка не од­ка­за­ла на її при­вi­тан­ня. Во­на тiльки блис­ну­ла на неї зли­ми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Кай­да­шi обс­ту­пи­ли Па­лаж­ку.

- А що, Па­лаж­ко! Во­ди­ла, во­ди­ла на­шу Ме­лаш­ку, до­ки не за­ве­ла, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Де на­ша мо­ло­ди­ця?

- А хi­ба я знаю, де во­на? Од­би­лась од нас ко­ло церк­ви на По­до­лi, ще й нам на­ро­би­ла кло­по­ту. Ми че­рез неї про­си­дi­ли в Києвi цi­лих два днi, ще й му­си­ли бi­га­ти по мо­нас­ти­рях та по церк­вах.

- Чом же ти хоч не зай­шла до нас та не ска­за­ла? - спи­тав Кай­даш.

- Де ви, ба­бо, дi­ли Ме­лаш­ку? - кри­чав Лав­рiн.

- Куди ви її за­ве­ли? На­вi­що ви її по­ки­ну­ли в Києвi?

- Оце, бо­же ми­лос­ти­вий! Хi­ба ж я її в па­зу­ху схо­ва­ла, чи з'їла, чи що? За­ве­ла та й за­ве­ла… Хi­ба Ме­лаш­ка ма­ла ди­ти­на, що я її за ру­ку за­во­ди­ла!

- Навiщо ви її пiд­мов­ля­ли йти в Київ? Чо­го ви при­тас­ка­лись до нас з своїми брех­ня­ми, роз­пус­ти­ли дур­но­го язи­ка про чу­да? На­що ви пiд­ма­ни­ли мо­ло­ди­цю? - ре­пе­ту­вав Лав­рiн, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- Про якi брех­нi це ти про­ва­диш? Я роз­ка­зу­ва­ла про чу­да, а не про якiсь брех­нi. Бре­ши сам, бо ти од ме­не мо­лод­ший. Не на те я що­ро­ку ход­жу в Київ, щоб брех­нi то­чи­ти. В те­бе, Лав­рi­не, мо­ло­ко на гу­бах не об­сох­ло, з ти брех­ню зав­даєш пре­по­доб­ним жо­нам.

- Йдiть, ба­бо, до Києва та по­шу­кай­те Ме­лаш­ки, бо як не пi­де­те, то я вас

1 ... 28 29 30 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"
HOLOD SNIZHANA
HOLOD SNIZHANA 30 жовтня 2024 10:13
Рекомендую