Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 46
Перейти на сторінку:
си­лою по­тяг­ну, - ска­зав Лав­рiн.

- Авжеж по­тяг­ни, та ще й за ко­си, та пiд­га­няй її ба­то­гом зза­ду! - крик­ну­ла з-за во­рiт ба­ба Па­рас­ка.

- А то­бi яке дi­ло? Чо­го ти прий­шла пас­ку­ди­ти мої во­ро­та! Он пос­ли­ни­ла во­ро­та, як ска­же­на ко­ро­ва! - крик­ну­ла од призьби ба­ба Па­лаж­ка.

- Я, ба­бо, пi­ду в во­лость жа­лi­тись на вас. Вас во­лос­ний при­си­лує йти в Київ за Ме­лаш­кою.

- Ти за­ли­гай її вiж­ка­ми та й ве­ди! Чо­го ти на неї ди­виш­ся, як на свя­ту та бо­жу! - гу­ка­ла за во­рiтьми ба­ба Па­рас­ка. - Цi­лу­ва­ла­ся в Києвi з чен­ця­ми та з чор­та­ми, до­ки не роз­гу­би­ла своєї че­ля­дi.

- Хто? Я? - крик­ну­ла Па­лаж­ка й ско­чи­ла з призьби.

- А то ж хто? Вже чи не я. Доб­ре роз­го­вi­ла­ся, нi­чо­го ска­за­ти, - го­во­ри­ла Па­рас­ка.

- Йди, Па­лаж­ко, з на­ми в во­лость, - ска­зав Кай­даш, - нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Там да­си од­вiт пе­ред гро­ма­дою.

- Де ви дi­ли мою жiн­ку? Ку­ди ви її за­ве­ли? - кри­чав Лав­рiн.

- Та во­на за­ве­ла її в мо­нас­тир до чен­цiв! - кри­ча­ла Па­рас­ка за во­рiтьми.

- Вбирайся та йди з на­ми! Нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Пi­деш ти з Лав­рi­ном знов до Києва та хоч по­ка­жеш, де за­гу­би­ла мою не­вiст­ку, - го­мо­нiв Кай­даш.

- Як пi­деш дру­гий раз у Київ, то не цi­луй­ся з чен­ця­ми! - крик­ну­ла Па­рас­ка на всю ули­цю.

- Хто? Я? То це ти на ме­не та­ке го­во­риш? - зак­ри­ча­ла Па­лаж­ка i вхо­пи­ла граб­лi. - Ось я то­бi, ста­ра вiдьмо, по­ка­жу чен­цiв та чор­тiв!

- А що, по­во­да­тор­ко, смач­но! - кри­ча­ла Па­рас­ка. Па­лаж­ка по­ки­ну­ла Кай­да­шiв, ки­ну­лась до во­рiт i впе­рi­щи­ла граб­ля­ми по во­ро­тях. Па­рас­ка одс­ко­чи­ла. Граб­лi пе­ре­би­лись по­по­ло­ви­нi. По­ло­ви­на одс­ко­чи­ла за во­ро­та й за­че­пи­ла по ру­цi Па­рас­ку. Па­рас­ка вхо­пи­ла шма­ток граб­лiв i шпур­ну­ла ни­ми че­рез во­ро­та на Па­лаж­ку. Па­лаж­ка по­пер­ла дер­жал­ном на ву­ли­цю на Па­рас­ку. Па­рас­ка прий­шла пiд во­ро­та, плю­ну­ла в двiр i пiш­ла по ву­ли­цi.

- Бодай те­бе по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва. Ще й во­на чiп­ляється до ме­не, не­на­че я згу­би­ла з свi­ту її не­вiст­ку, - го­ло­си­ла крiзь сльози Па­лаж­ка, вхо­пив­шись ру­ка­ми за го­ло­ву. - Це не Ме­лаш­ка, а смерть моя. Ко­ли во­на зос­та­лась у Києвi, то, пев­но, че­рез те­бе, Кай­да­ши­хо. Про ме­не, йди со­бi в Київ чи хоч i за гра­ни­цю та й шу­кай її, - ска­за­ла Па­лаж­ка, обер­та­ючись до Кай­да­ши­хи.

- Що ти ка­жеш? Че­рез ме­не Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас? То­бi, Па­лаж­ко, час по­ми­ра­ти, а ти наб­рi­хуєш на ме­не! Сха­ме­ни­ся, ста­ра ба­бо! Що ти вер­зеш? Са­ма хо­дить по ха­тах, пiд­ду­рює лю­дей iти з со­бою, а на ме­не скла­дає пе­ню.

- Ба че­рез те­бе. Хi­ба лю­ди не го­во­рять за те­бе на се­лi? Хi­ба не знаємо, як ти на­па­да­лась на не­вiст­ку? Отак як­раз, як ота ста­ра су­ка, Па­рас­ка, на ме­не, що я че­рез неї i свi­ту не ба­чу.

- Палажко, неб­ре­ши на ста­рiсть. Ти грi­ха не боїшся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Ба не бре­шу. Бре­ши са­ма! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i ки­ну­лась на Кай­да­ши­ху, як пi­вень ки­дається на дру­го­го пiв­ня.

- Ба бре­шеш! Яке то­бi дi­ло до ме­не та до моєї не­вiст­ки? Яке то­бi дi­ло до то­го, що в на­шiй ха­тi ро­биться? На­що то­бi заг­ля­да­ти в на­шi горш­ки? Кай­да­ши­ха кри­ча­ла й со­ва­лась з ку­ла­ка­ми до Палаж­ки. Па­лаж­ка ки­да­лась до Кай­да­ши­хи й би­ла ку­лаком об ку­лак. Во­ни то збi­га­лись, то роз­бi­га­лись, як тi пiв­нi, що ки­да­ються один на од­но­го.

- За мої горш­ки, за мою не­вiст­ку ось то­бi на! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i да­ла Па­лаж­цi ду­лю пiд са­мi­сiнький нiс, так що во­на аж го­ло­ву за­дер­ла.

- А то­бi ось двi!

Палажка сту­ли­ла двi ду­лi, пок­ру­ти­ла од­ну кру­гом дру­гої i су­ну­ла обид­вi пiд са­мий нiс Кай­да­ши­сi.

Кайдаш по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, пхнув од­ну ба­бу на один бiк, а дру­гу на дру­гий.

- Куди яка па­нiя! Про­ше та про­ше, па­нi еко­ном­ша! - драж­ни­лась Па­лаж­ка з Кай­да­ши­хи. - Це по-панськiй ду­лi су­чиш; нi­чо­го ка­за­ти, зви­чай­на!

- Не твоє дi­ло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вби­рай­ся та хо­дiм у во­лость, от що! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- То й пi­ду! Ти ду­маєш, я те­бе бо­юся? То й пi­ду. Пi­ди впер­ше вбе­ри­ся в жов­тi чо­бо­ти та в чер­во­не на­мис­то, па­нi еко­ном­шо, ко­ли хо­чеш вес­ти ме­не по­зи­ва­ти в во­лость.

- Не тiльки в жов­тi, в чер­во­нi чо­бо­ти взу­юсь, а та ки те­бе в тюр­му по­сад­жу, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й кру­ти­лась на од­но­му мiс­цi, не­на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Кайдаш i Лав­рiн ми­ка­лись i со­бi в бабську змаж­ку, кри­ча­ли на все гор­ло, зма­га­лись ра­зом з ба­ба­ми й пiд­ня­ли та­кий гвалт на весь ку­ток, що лю­ди по­ви­бi­га­ли з хат. Па­рас­ка знов вер­ну­лась, спер­лась ру­ка­ми на во­ро­та i з злiс­тю ос­мi­ха­лась своїми сi­ри­ми очи­ма.

Кайдашi та­ки по­тяг­ли ба­бу Па­лаж­ку в во­лость. Па­рас­ка пiш­ла за ни­ми на­зир­цi од­да­ле­ки. Па­лаж­ка нi­би по­чу­ла її пле­чи­ма, обер­ну­лась, взя­ла груд­ку зем­лi та й пож­бу­ри­ла на неї.

- На сво­го батька ки­дай! Ска­же­на! - крик­ну­ла зда­ле­ка Па­рас­ка.

- На, цю-цю! На, сi­ра! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i знов пож­бу­ри­ла на Па­рас­ку груд­кою.

Понеси своєму чо­ло­вi­ко­вi та доч­цi на за­кус­ку! - крик­ну­ла Па­рас­ка i все-та­ки йшла за Кай­да­ша­ми в во­лость.

Кайдашi прий­шли з Па­лаж­кою в во­лость. Во­лос­ний роз­пи­тав про їх дi­ло, ви­ла­яв Па­лаж­ку, але не при­су­див їй iти в Київ шу­ка­ти Ме­лаш­ки. Вiн ска­зав, що Ме­лаш­ка не ма­ленька, а ко­ли зос­та­лась у Києвi, то во­на ма­ла свiй ро­зум у го­ло­вi для то­го.

Палажка вий­шла з во­лос­тi з Кай­да­ша­ми, скру­ти­ла двi ду­лi, тик­ну­ла їм у вi­чi й пiш­ла до­до­му. Лав­рiн спус­тив очi, по­хи­лив го­ло­ву i гук­нув до Па­лаж­ки:

- Як не знай­ду Ме­лаш­ки, то я вас, ба­бо, вб'ю або по­вi­шу!

- Повiсь свою ма­му на сво­ло­цi на кi­лоч­ку, ще й убе­ри в чер­во­нi чо­бо­ти? - обiз­ва­лась Па­лаж­ка й дре­ме­ну­ла до­до­му. По­зад неї зда­ле­ки йшла Па­рас­ка. Її сi­рi очi при­тух­ли: Па­лаж­ки не по­са­ди­ли в хо­лод­ну.

Лаврiновi до­во­ди­лось са­мо­му йти до Києва шу­кать Ме­лаш­ки. Вiн хо­див по се­лi та роз­пи­ту­вав тих ба­бiв, що хо­ди­ли до Києва ра­зом з Ме­лаш­кою. Всi во­ни ка­за­ли, що Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла їх ко­ло тiєї церк­ви, що стоїть пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, на По­до­лi, а як зва­ли ту церк­ву- нi од­на ба­ба не зна­ла. Пiд тiєю го­рою на По­до­лi стоїть не од­на церк­ва.

Лаврiн усе ду­мав, що Ме­лаш­ка от-от прий­де до­до­му, а во­на не при­хо­ди­ла. З Києва вер­та­лись про­ча­ни й роз­ка­зу­ва­ли ба­га­то ди­ва, як бу­ває мiж про­ча­на­ми. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що са­ма чу­ла од лю­дей, а тi лю­ди ка­за­ли, що нi­би на свої очi ба­чи­ли, як у Лав­рi хо­див який­сь

1 ... 29 30 31 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"
HOLOD SNIZHANA
HOLOD SNIZHANA 30 жовтня 2024 10:13
Рекомендую