Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

чо­ло­вiк, у кот­ро­го ру­ки при­рос­ли до ма­те­ри­них кiс. Так той син з ма­тiр'ю й хо­дять по всiх київських церк­вах та мо­нас­ти­рях та про­сять, щоб їм гос­подь прос­тив грiх. Дру­га ба­ба при­нес­ла з Києва звiст­ку, що якась мо­ло­да мо­ло­ди­ця хо­ди­ла в Києвi по Лав­рi та по пе­че­рах та все кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. Лю­ди го­во­ри­ли, нi­би її прок­ляв батько, прок­ля­ла ма­ти, прок­ляв увесь рiд, i во­на з то­го ча­су хо­дить у Києвi по мо­нас­ти­рях в од­нiй со­роч­цi, бо­са й прос­то­во­ло­са, блi­да, як смерть, нi­чо­го не їсть, не п'є й не го­во­рить та все про­сить бо­га жу­рав­ли­ним та со­ви­ним го­ло­сом, то няв­кає, як кiш­ка, то ре­ве, як то­ва­ря­ка. Всi Кай­да­шi сто­яли кру­гом ба­би, пос­хи­ляв­ши го­ло­ви, i тiльки важ­ко зiт­ха­ли. Кай­да­ши­сi зда­ло­ся, що та мо­ло­ди­ця бу­ла Ме­лаш­ка. Во­на бо­ялась, що її прок­лiн по­бив Ме­лаш­ку, як ли­ха го­ди­на, по­чу­ти­ла свою про­ви­ну i тiльки пла­ка­ла мовч­ки.

Через кiлька день че­рез Се­ми­го­ри йшли з Києва лю­ди й роз­ка­зу­ва­ли, що ко­ло Києва в бо­ру знай­шли вби­ту мо­ло­ди­цю. Та чут­ка по­ле­тi­ла по се­лi. Ба­ба Па­рас­ка при­нес­ла ту звiст­ку до Кай­да­шiв. Кай­да­ши­ха ду­же стри­во­жи­лась. Її сер­це пом'якша­ло, i во­на ду­же жал­ку­ва­ла за тим, що не­доб­ре об­хо­ди­лась з своєю не­вiст­кою.

Тим ча­сом чут­ка про Ме­лаш­ку пiш­ла по близьких се­лах, дiй­шла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь го­во­ри­ли i про си­на, що при­рiс ру­ка­ми до ма­те­ри­них кiс, i за мо­ло­ди­цю, прок­ля­ту ро­дом, i про вби­ту жiн­ку в бо­ру. Ме­лаш­чин батько та ма­ти по­бiг­ли в Се­ми­го­ри до Кай­да­ша. Во­ни до­вi­да­лись, що Ме­лаш­ка й справ­дi про­па­ла десь у Києвi.

Бiдна Ба­ла­ши­ха го­ло­си­ла; Ба­лаш i со­бi пла­кав;

Кайдашиха ри­да­ла, бо по­чу­ва­ла свою про­ви­ну; Лав­рiн сто­яв ко­ло по­ро­га й со­бi пла­кав. Кар­по з Мот­рею, за­був­ши про ко­лот­не­чу з ма­тiр'ю, i со­бi ввiй­шли в ха­ту i сум­но ди­би­лись, пiд­пер­ши ру­ка­ми го­ло­ви. В ха­тi не­на­че ле­жа­ла на ла­вi мерт­ва Ме­лаш­ка, i вся рiд­ня зiй­шлась на її по­хо­рон.

- Боже мiй ми­лос­ти­вий! - го­ло­си­ла Ме­лаш­чи­на ма­ти. - Як­би Ме­лаш­ка вмер­ла до­ма, ме­нi не бу­ло б так жал­ко; я б зна­ла, що во­на вмер­ла; я б її оп­ла­ка­ла по-людськiй, а то, мо­же, її тi­ло звi­рi роз­нес­ли по лi­сi. А все, сва­хо, че­рез вас. Чи то раз Ме­лаш­ка при­хо­ди­ла до ме­не та за­ли­ва­лась слiзьми?

Кайдашиха втер­ла сльози ру­ка­вом i тер­пi­ла не мен­ше од Ба­ла­ши­хи. Нес­по­дi­ва­не го­ре впа­ло на неї, не­на­че ка­мiнь з не­ба. Дов­го пла­ка­ли та су­му­ва­ли Кай­да­шi й Ба­ла­шi. Кай­да­ши­ха, Ба­ла­ши­ха та Лав­рiн пос­та­но­ви­ли йти до Києва та шу­кать Ме­лаш­ки. Ба­ла­ши­ха вер­ну­лась на час у Бiєвцi, щоб тiльки заб­рать на до­ро­гу оде­жу та харч, i во­ни втрьох за­раз-та­ки то­го дня пiш­ли до Києва.

Тим ча­сом Ме­лаш­ка слу­жи­ла в Києвi в прос­кур­ни­цi. Во­на про­жи­ла пер­ший тиж­день ти­хо, спо­кiй­но, як у бо­га за две­ри­ма. Ро­бо­та в прос­кур­ни­цi бу­ла не­важ­ка пiс­ля важ­кої ро­бо­ти в свек­ру­хи. Харч бу­ла доб­ра. Са­ма прос­кур­ни­ця бу­ла доб­ра жен­щи­на, не ла­яла, не гриз­ла Ме­лаш­ки з ран­ку до ве­чо­ра, як гриз­ла свек­ру­ха. Пер­ший тиж­день Ме­лаш­ка од­по­чи­ва­ла. Але дру­го­го тиж­ня, пiс­ля про­вiд, Ме­лаш­ка по­ча­ла ну­ди­ти­ся за Лав­рi­ном. Во­на ви­роб­ля­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лi­та­ли в Се­ми­го­рах ко­ло ми­ло­го. От їй здається, що во­на стоїть з Лав­рi­ном у сад­ку пiд че­реш­нею, роз­мов­ляє з ним, ди­виться йо­му в очi. Лав­рiн до­ко­ряє її за те, що вiн лю­бив її, як свою ду­шу, жа­лу­вав її, як ма­ти ди­ти­ну, а во­на по­ки­ну­ла йо­го. От во­на при­мi­чає в йо­го очах сльози: сльози вис­ту­пи­ли з йо­го си­нiх очей i по­ли­лись по рум'яних що­ках на тра­ву…

Мелашка од­ра­зу зап­ла­ка­ла так, що сльози по­ли­лись з її очей рiч­кою на стiл. Во­на лед­ве встиг­ла пе­ре­хо­пи­ти їх ру­ка­вом.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, пла­чеш? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця. - Чи жаль то­бi се­ла, чи ма­те­рi, чи чо­ло­вi­ка?

- Не жаль ме­нi нi се­ла, нi ро­ду, жаль ме­нi тiльки чо­ло­вi­ка. Ма­буть, вiн за мною по­би­вається, ко­ли од­ра­зу так за­ли­ло мою ду­шу сльоза­ми.

- То вер­нись до­до­му, ко­ли то­бi за ним жал­ко, - го­во­ри­ла прос­кур­ни­ця.

- Не вер­ну­ся, ма­туш­ко, ме­нi здається, що тре­ба вер­та­ти­ся в пек­ло, як тiльки я зга­даю про свек­ра та свек­ру­ху.

- Якби ме­нi прик­ли­кать сю­ди Лав­рi­на, я б до смер­тi не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри, - зго­дом ска­за­ла Ме­лаш­ка. Во­на по­сад­жа­ла в пiч прос­ку­ри, вий­шла в двiр i ста­ла на во­ро­тях. Во­ро­та ви­хо­ди­ли в цвин­тар; че­рез їх бу­ло вид­но ви­со­кi стов­пи церк­ви з ши­ро­ки­ми за­лiз­ни­ми схiд­ця­ми. На схiд­цях си­дi­ли i сто­яли про­ча­ни. В церк­вi пра­ви­ли ве­чер­ню. Ме­лаш­ка об­ве­ла очи­ма про­чан i вгля­дi­ла се­ми­торських мо­ло­диць. Во­на так зра­дi­ла, що крик­ну­ла й хо­тi­ла по­бiг­ти до їх роз­пи­тать про Лав­рi­на, але сха­ме­ну­лась i ос­ту­пи­лась за бра­му. Во­на ди­ви­лась з-за бра­ми на своїх лю­дей i не­на­че по­ба­чи­ла Лав­рi­на та рiд­ну ма­тiр.

Вечерня скiн­чи­лась. Лю­ди ро­зiй­шлись; пiш­ли з цвин­та­ря й се­ми­горськi мо­ло­ди­цi. Ме­лаш­ка слiд­ку­ва­ла за ни­ми, до­ки во­ни не зай­шли за за­лiз­нi грат­ки. Мо­ло­ди­цi обер­ну­лись, вгля­дi­ли її, але во­на так швид­ко одс­ко­чи­ла за во­ро­та, що мо­ло­ди­цям зда­лось, нi­би во­ни ба­чи­ли ма­ру, схо­жу на Ме­лаш­ку.

Надворi ста­ло смер­ка­тись. Ме­лаш­ка вий­шла на цвин­тар, ста­ла пiд ли­пою й згор­ну­ла ру­ки. Во­на все ду­ма­ла за Лав­рi­на, як вiн су­мує, як пла­че за нею, а сльози ли­ли­ся з її очей.

На цвин­та­рi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. То­по­лi й ли­пи млi­ли в теп­ло­му по­вiт­рi, а Ме­лаш­цi нi­би снив­ся се­ми-горський са­док; ви­ще од сад­ка на го­рi се­ми­горська церк­ва, пiд церк­вою ста­вок; в са­док ви­хо­дить до неї на роз­мо­ву Лав­рiн, бе­ре її за ру­ку.

- Боже мiй! Прий­ми мою ду­шу до се­бе, - го­во­ри­ла бiд­на мо­ло­ди­ця, - луч­ше ме­нi ка­мiн­ня но­си­ти, нiж та­ке го­ре тер­пi­ти. По­ли­ну­ла б я че­рез бо­ри, че­рез сте­пи та хоч би гля­ну­ла сво­го ми­ло­го. Грiх ме­нi, що: я му­чу йо­го й се­бе!

Над цвин­та­рем нi­би ви­сi­ла Анд­рiївська то­ра з гост­рим вер­хом, а на са­мо­му вер­шеч­ку стри­мi­ла Анд­рiївська церк­ва i нi­би ви­сi­ла на яс­но­му тем­но-синьому не­бi, що бли­ща­ло на за­хо­дi. Лег­кi хмар­ки су­ну­лись по не­бi. Ме­лаш­ка за­ди­ви­лась на го­ру, на церк­ву; їй зда­лось, що не хмар­ки ле­тять в не­бi, а тон­кi, з са­мих стов­пiв, бо­ко­вi ба­нi на церк­вi за­во­ру­ши­лись, що са­ма церк­ва по­ча­ла ко­ли­ва­ти­ся на гост­ро­му вер­сi го­ри. На неї на­пав страх. Во­на гля­ну­ла ще раз вго­ру, i їй зда­лось, що хрес­ти на церк­вi тру­сяться й ко­ли­ва­ються, що ко­ли­вається вся го­ра, от-от впа­де на неї. I во­на про­жо­гом по­бiг­ла з цвин­та­ря до ха­ти.

Проскурниця по­са­ди­ла Ме­лаш­ку ве­че­рять - во­на й лож­ки не вмо­чи­ла. Ляг­ла во­на спа­ти, її сон не