Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

брав. А жур­ба та ту­га да­ви­ла її ко­ло сер­ця, як важ­ка го­ра. Тiльки, що во­на зас­ну­ла, аж їй сниться, що во­на йде з Лав­рi­ном зе­ле­ним бiєвським гаєм, йде по по­яс в тра­вi та в квiт­ках, а да­лi вий­шла на шлях i пiш­ла з ним мiж дво­ма стi­на­ми зе­ле­но­го жи­та, прий­шла до мли­на й сi­ла з ним над Рос­сю на ка­ме­нi, об­ня­ла йо­го й при­го­лу­би­ла. Ко­ли гля­не во­на на Рось, аж Лав­рiн пли­ве, по­то­пає се­ред рiч­ки. Бист­ра во­да не­се йо­го се­ре­ди­ною. Лав­рiн то по­ри­нає з го­ло­вою, то ви­ри­нає, вис­тав­ляє ру­ку й ма­хає на неї. Во­на хо­че ки­нуться у во­ду, ря­ту­вать йо­го, а її но­ги при­рос­ли до ка­ме­ня, нi­би пус­ти­ли вер­бо­ве ко­рiн­ня. А во­да кле­ко­че, булько­тить та все не­се Лав­рi­на да­лi на гост­ре ка­мiн­ня, де во­да ре­ве та стог­не, нi­би вес­ною. Ме­лаш­ка хо­тi­ла зак­ри­ча­ти i тiльки нi­би за­шу­мi­ла лис­том. А за Рос­сю в Се­ми­го­рах десь дзвiн сум­но дзво­нить на гвалт, i ти­ха лу­на йде над во­дою, над шу­мом, по­над дiб­ро­вою.

Мелашка про­ки­ну­лась. На дзвi­ни­цi дзво­ни­ли на ут­ре­ню. Во­на схо­пи­лась з пос­те­лi й пе­рех­рес­ти­лась. Над­во­рi по­ча­ло на свiт бла­гос­ло­виться.

"Боже мiй! Вiн за мною по­би­вається! Я взя­ла на свою ду­шу ве­ли­кий грiх", - ду­ма­ла Ме­лаш­ка.

Минув дру­гий тиж­день. Ме­лаш­ка по­ча­ла пот­ро­ху при­ви­ка­ти до но­во­го мiс­ця: пек­ла прос­ку­ри, хо­ди­ла по церк­вах, по мо­нас­ти­рях i вже са­ма доб­ре не зна­ла, чи вер­таться чи не вер­та­тись до­до­му.

Тим ча­сом Ме­ла­щи­на ма­ти з Лав­рi­ном та Кай­да­ши-хою йшли до Києва, стрi­ча­ли до­ро­гою си­лу про­чан та все роз­пи­ту­ва­ли, чи не ба­чи­ли во­ни мо­ло­дої мо­ло­ди­цi, що од­би­лась од гур­ту, чи не чу­ли чо­го про та­ку мо­ло­ди­цю мiж про­ча­на­ми в Києвi? Во­ни всту­пи­ли в ве­ли­кий бiр пiд Києвом i ра­зом усi троє зап­ла­ка­ли та все ди­ви­лись по до­ро­зi мiж сос­ни: їм зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ле­жить десь у бо­ру вби­та. Бiр жа­лiб­но гув на ти­хо­му вiт­рi, не­на­че бджо­ли в здо­ро­вiй па­сi­цi, i тiльки їм жа­лю зав­да­вав.

Прийшли во­ни в Київ, зай­шли в Лав­ру. Ко­ло Лав­ри сно­ви­га­ла ве­ли­ка си­ла лю­дей з уся­ких країв. Во­ни втрьох хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли, чи не чув хто, чи не ба­чив мо­ло­дої чор­ня­вої мо­ло­ди­цi, чи не шу­ка­ла, чи не пи­та­ла во­на про своїх лю­дей. Про­ча­ни роз­ка­зу­ва­ли, що не­дав­но од­на мо­ло­ди­ця од­би­ла­ся од своїх лю­дей i шу­ка­ла їх на пе­че­рах, але та мо­ло­ди­ця бу­ла ру­ся­ва й не­мо­ло­да.

Лаврiн з ма­тiр'ю та з те­щею зай­шов у но­вий Iонiївський мо­нас­тир. Мiж бо­го­мольця­ми по­ход­жав ста­рий iгу­мен в шов­ко­вiй чор­нiй ря­сi, роз­пи­тав їх, чо­го во­ни шу­ка­ють, i по­чав уго­во­рю­ва­ти Лав­рi­на, щоб вiн зос­тав­ся в то­му мо­нас­ти­рi на ро­бо­ту на год або на два за спа­сiн­ня ду­шi, до­ки не знай­де в Києвi своєї жiн­ки. Чер­нець ля­кав йо­го тим, що гос­подь по­ка­рав йо­го за який­сь грiх, як не свiй, то батькiв або ма­те­рин. Лав­рiн тро­хи вже не зос­тав­ся, але йо­му ду­же хо­тi­ло­ся знай­ти Ме­лаш­ку!

Всi во­ни троє пiш­ли шу­ка­ти тiєї церк­ви на По­до­лi, що сто­яла пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, але та­ких цер­ков бу­ло до­во­лi. Во­ни хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли в лю­дей i зай­шли на той цвин­тар, де жи­ла Ме­лаш­ка.

Пiд стов­па­ми ко­ло церк­ви Лав­рiн сiв з ма­тiр'ю на схiд­цях.

Проскурниця си­дi­ла на са­мо­му нижньому схiд­цi й про­да­ва­ла прос­ку­ри. В той час Ме­лаш­ка ви­бiг­ла з пе­кар­нi й хо­тi­ла по­бiг­ти до прос­кур­ни­цi за щось спи­тать. Во­на виг­ля­ну­ла в во­ро­та й по­ча­ла роз­див­ляться на про­чан. Об­ве­ла во­на очи­ма по схiд­цях раз i нi­ко­го знай­омо­го не по­ба­чи­ла. На­род сно­ви­гав ко­ло цер­ков­них две­рей, як бджо­ли ко­ло ву­ли­ка. Ко­ли во­на зирк! - ко­ло са­мої прос­кур­ни­цi си­дить мо­ло­дий чо­ло­вiк, зов­сiм та­кий, як Лав­рiн. Вiн си­дiв до неї бо­ком. Ме­лаш­ка впiз­на­ла Лав­рi­но­ву ру­ся­ву ку­че­ря­ву го­ло­ву, рiв­ний лоб, рiв­ний тон­кий нiс. Але чо­го вiн став та­кий блi­дий, та­кий смут­ний?

"Чи Лав­рiн, чи нi? - ду­ма­ла Ме­лаш­ка. - Де ж дiв­ся з ли­ця йо­го рум'янець? Чо­го вiн став та­кий блi­дий, як смерть, та нуж­ден­ний, не­на­че сла­бий?"

Вечiрнє сон­це свi­ти­ло на ви­со­кi бi­лi стов­пи, на лю­дей, що веш­та­лись у про­мiн­нi, не­на­че му­хи сно­ви­га­ли й гра­ли про­ти сон­ця. Про­мiнь упав на Лав­рi­но­ве ли­це.

- Це вiн! - ска­за­ла са­ма до се­бе Ме­лаш­ка i вхо­пи­лась за сер­це. В неї за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва; во­на крик­ну­ла i тро­хи не впа­ла на мiс­цi.

- Адже ж ото моя ма­ти! - за­ше­по­тi­ла Ме­лаш­ка, вгля­дiв­ши свою ма­тiр ко­ло товс­то­го бi­ло­го стов­па. - А он­деч­ки й моя свек­ру­ха…

На Ме­лаш­ку не­на­че хто ли­нув во­дою з льодом. Во­на од­хи­ли­лась за во­ро­та й од­ну хви­ли­ну не зна­ла, чи бiг­ти до їх, чи тi­кать в пе­кар­ню. Але Лав­рi обер­нув­ся до неї ли­цем. Ме­лаш­ка гля­ну­ла на йо­го яс­нi очi, за­ри­да­ла, як ма­ла ди­ти­на, i, як сто­яла в од­нiй со­роч­цi, так про­тов­пом i ки­ну­лась мiж лю­ди прос­то до Лав­рi­на.

Лаврiн уг­ля­дiв її й тiльки по­ди­вив­ся на неї смут­ни­ми до­кiр­ли­ви­ми очи­ма.

Вона при­бiг­ла до йо­го й за­го­ло­си­ла на весь цвин­тар.

Мати й свек­ру­ха вгля­дi­ли Ме­лаш­ку й ки­ну­лись до неї з пла­чем.

Народ обс­ту­пив їх навк­ру­ги.

- Ой бо­же мiй? На­що ти, доч­ко, нас му­чи­ла! - пер­ша по­ча­ла го­во­ри­ти Ме­лаш­чи­на ма­ти. - Ти знаєш, яко­го ти жа­лю нам зав­да­ла?

- Ми ду­ма­ли, що те­бе вже й на свi­тi не­ма, - го­во­рив Лав­рiн, - ми те­бе оп­ла­ка­ли як по­мер­шу.

Мелашка сто­яла та тiльки хли­па­ла, як хли­па­ють ма­лi дi­ти. Во­на й сло­ва не мог­ла про­мо­вить. I сльози, i крив­да, i ра­дiсть так зда­ви­ли в гру­дях, що во­на лед­ве зво­ди­ла дух.

- Де ж ти, доч­ко, тут про­бу­ваєш? - спи­та­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, пла­чу­чи.

- Отут слу­жу в доб­рих лю­дей, ста­ла в ма­туш­ки за най­мич­ку, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на прос­кур­ни­цю.

- Це, Ме­лаш­ко, ма­буть, за то­бою прий­шли ро­ди­чi? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця. - Шко­да ме­нi те­бе! В ме­не ще не бу­ло та­кої доб­рої та ро­бо­чої най­мич­ки, як ти.

- Ми, ма­туш­ко, вiзьме­мо з со­бою Ме­лаш­ку, - обiз­ва­лась ма­ти. - Гос­по­ди, як во­на ви­му­чи­ла нас, до­ки ми її знай­шли. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що та­ки знай­шли.

Народ во­ру­шив­ся, го­мо­нiв, роз­пи­ту­вав. Цi­ка­вi мо­ло­ди­цi обс­ту­пи­ли Ме­лаш­ку, її ма­тiр та свек­ру­ху. Прос­кур­ни­ця пок­ли­ка­ла Ме­лаш­чи­ну рiд­ню до се­бе в ха­ту. - Вер­тай­ся, доч­ко, до­до­му; то­бi нiх­то й ли­хо­го сло­ва не ска­же, - вик­ру­чу­ва­лась свек­ру­ха лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Та вже ж вер­нусь, нi­де не дi­нусь. Як­би ви не знай­шли ме­не, то я, ма­буть, са­ма вже не вер­ну­лась би.

Другого дня Ме­лаш­ка з рiд­нею вий­шли з Києва. Всi йшли бо­ром смут­нi та не­ве­се­лi. А бiр гув, як мо­ре в не­го­ду, од най­ти­хi­шо­го вiт­ру та на­во­див