Читати книгу - "Гра престолів"

— Хіба це милосердно? Які жорстокі ці північні боги, що дозволяють хлопчикові так довго мучитися від болю!

— А що саме сказав мейстер? — запитав Джеймі.

Тиріон хруснув беконом. Хвильку замислено пожував й мовив:

— Сказав, якби хлопцю судилося померти, він би вже помер. Уже чотири дні без жодних змін.

— Бран видужає, дядьку? — запитала маленька Мірселла. Вона успадкувала від матері вроду, але не характер.

— Маленька, у нього після падіння спина поламана,— пояснив Тиріон,— і ноги. Йому підтримують життя водою з медом, бо в іншому разі він би помер з голоду. Якщо він колись отямиться, мабуть, зможе самостійно їсти, але вже ніколи не ходитиме.

— Якщо він колись отямиться,— повторила Серсі.— А це реально?

— Тільки богам відомо,— сказав Тиріон.— Але мейстер сподівається,— пожував він хліб.— Кажу вам, тільки завдяки тому вовку він іще досі живий. Звір день і ніч сидить у нього під вікном і виє. Його відганяють, а він знову повертається. Подейкують, одного дня мейстер звелів зачинити вікно, щоб стало тихше, і Бранові зразу погіршало. Коли вікно відчинили, серце в нього забилося ритмічніше.

Королева здригнулася.

— У цих тваринах є щось неприродне,— мовила вона.— Вони небезпечні. На південь з нами вони точно не поїдуть.

— Важко тобі буде їх зупинити, сестро,— мовив Джеймі.— Вони за дівчатами ходять, як хвостики.

Тиріон узявся до риби.

— То ви скоро їдете?

— Хотілося б швидше,— сказала Серсі та спохмурніла.— Чи скоро ідемо ми? — луною повторила вона.— А ти? Боги, тільки не кажи мені, що ти лишаєшся тут.

Тиріон знизав плечима.

— Бенджен Старк вертається до Нічної варти разом з братовим байстрюком. Я подумав, що непогано було би з’їздити з ними й поглянути на славнозвісну Стіну.

— Сподіваюся,— усміхнувся Джеймі,— ти не збираєшся вбратися в чорне, любий брате?

— Що? — засміявся Тиріон.— Я і целібат? Повії від Дорну до Кичери Кастерлі навколішках повзатимуть. Ні, я просто хочу видертися на Стіну й насцяти за край світу.

Зненацька Серсі звелася на ноги.

— Дітям не варто слухати цю бридоту. Томене, Мірселло, ходімо.

І вона квапливо вийшла з ранкових палат, а за її шлейфом потягнулися діти.

Холодними зеленими очима Джеймі Ланістер замислено роздивлявся брата.

— Старк не поїде з Вічнозиму, поки його син стоїть однією ногою в могилі.

— Поїде, якщо Роберт звелить,— заперечив Тиріон.— А Роберт звелить. У цій ситуації Едард Старк нічим не може зарадити хлопчикові.

— Він може урвати його страждання,— сказав Джеймі.— Якби йшлося про мого сина, я б так і вчинив. Це було б милостиво.

— Любий брате, раджу тобі таких пропозицій при лордові Едарді не висловлювати,— мовив Тиріон.— Йому це не сподобається.

— Навіть якщо хлопчик виживе, він залишиться калікою. Гірше ніж калікою. Це абсурд. Ліпше вже швидка смерть.

У відповідь Тиріон знизав плечима, що тільки підкреслило, які горбаті в нього плечі.

— До речі про абсурд,— мовив він,— дозволь не погодитися. Смерть жахливо остаточна, а життя повне можливостей.

— Ах ти маленький збочений куць! — посміхнувся Джеймі.

— Я такий,— визнав Тиріон.— Сподіваюся, хлопчик таки отямиться. Дуже цікаво дізнатися, що він розповість.

Братова усмішка скисла, як молоко.

— Тиріоне, любий брате,— сказав Джеймі похмуро,— іноді ти так поводишся, що я сумніваюся, на чиєму ти боці.

У Тиріона саме був повний рот хліба й риби. Ковтнувши міцного темного пива, щоб легше жувалося, він по-вовчому вишкірився до Джеймі.

— Джеймі, любий брате,— мовив він,— ти мене ображаєш. Ти ж знаєш, як я люблю нашу родину.

Джон

Джон помалу піднімався сходами, стараючись не думати, що це, можливо, востаннє. Поряд з ним безшумно ступав Привид. Крізь замкову браму пробивався сніг, а у дворі стояв гамір і колотнеча, але за товстими мурами й досі було тепло й тихо. Як на Джона, занадто тихо.

Опинившись на сходовому майданчику, він довгу мить стояв, боячись рушити далі. Привид тицьнувся йому в долоню. Це додало хлопцеві мужності. Випроставшись, він увійшов до кімнати.

Поряд із ліжком сиділа леді Старк. Уже два тижні вона ні вдень, ні вночі не виходила звідси. Ні на мить вона не залишала Брана. Сюди їй приносили їжу, тут стояв її нічний горщик, сюди ж помістили невеличке ліжко, на якому вона спала, хоча казали, вона заледве коли спить. Вона сама годувала сина сумішшю меду, води й трав, що й підтримувало в ньому життя. Жодного разу вона не вийшла з кімнати. Тому Джон тримався подалі.

Але тягнути вже не було куди.

На мить він застиг на порозі, боячись заговорити чи наблизитися. Вікно було відчинене. Унизу вив вовк. Зачувши виття, Привид підвів голову.

Леді Старк обернулася. Якусь мить здавалося, що вона не впізнає Джона. Нарешті вона кліпнула.

— А ти що тут забув? — спитала вона голосом на диво рівним і безбарвним.

— Прийшов навідати Брана,— пояснив Джон,— і попрощатися.

Вираз її обличчя не змінився. Довге каштанове волосся було тьмяне та сплутане. Здавалося, вона постаріла на двадцять років.

— Вже попрощався. Тепер іди геть.

З одного боку, Джонові понад усе кортіло втекти, проте він знав, що, можливо, вже ніколи більше не побачиться з Браном. Він ступив нервовий крок у кімнату.

— Будь ласка,— попросив він.

У її очах майнув холод.

— Я сказала — йди геть,— відтяла вона.— Не хочу тебе тут бачити.

Колись від таких слів він зразу побіг би звідси. Можливо, навіть розплакався. А зараз він тільки розсердився. Скоро він стане побратимом Нічної варти, і на нього чигатимуть гірші небезпеки, ніж Кетлін Таллі Старк.

— Він мій брат,— сказав Джон.

— Мені варту покликати?

— Покличте,— вперто кинув Джон.— Ви не зможете заборонити мені побачитися з ним.

І він перетнув кімнату, обходячи ліжко з другого боку, а тоді глянув згори вниз на Брана, який лежав на простирадлах.

Леді Старк тримала Брана за руку. Хлопчикові пальці були мов пташині кігті. Бран не був схожий на себе. Він дуже схуд. Шкіра напнулася на кістках. Попід покривалом видно було покручені ноги, і від цього видовища Джонові аж недобре стало.