Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Але художник зрозумів, що побоювання були щодо жовтавості, і заспокоїв їх, сказавши, що він тільки додасть блиску і виразу очам. А по правді йому було дуже соромно і хотілося хоч трохи більше надати схожості з оригіналом, щоб не докорив йому хто-небудь за цілковиту безсоромність. І справді, риси блідої дівчини почали, нарешті, виступати ясніше з обличчя Псіхеї.

— Досить! — сказала мати, що стала побоюватися, щоб схожість не наблизилася кінець кінцем уже надто близько.

Художник був нагороджений всім: усмішкою, грішми, компліментом, щирим потиском руки, запрошенням на обіди; словом, дістав тисячу приємних нагород. Портрет наробив у місті шуму. Дама показала його приятелькам; всі дивувалися з майстерності, з якою художник умів зберегти схожість і разом з тим надати краси оригіналові. Останнє зауваження було, розуміється, не без легкого забарвлення заздрощів на обличчі. І художник одразу був закиданий роботою. Здавалось, усе місто хотіло у нього малюватися. Біля дверей щохвилини деренчав дзвінок. З одного боку, це могло б бути добре, даючи йому нескінченну практику різноманітністю, безліччю облич. Та, на біду, то все був народ, з яким важко було миритися, народ поспішливий, заклопотаний або ж належний до світу, отже, заклопотанніший за всіх інших і через те нетерплячий до краю. З усіх боків тільки й вимагали, щоб було гарно й швидко. Художник побачив, що викінчувати зовсім було неможливо, що все треба було замінити спритністю та меткою жвавістю пензля. Схоплювати саму лише цілість, один загальний вираз і не заглиблюватись пензлем у витончені подробиці; одним словом, наслідувати природу в її завершеності було зовсім неможливо. До того ж треба додати, що майже всі, хто малювався, мали багато інших різних вимог. Дами вимагали, щоб переважно тільки душа і характер змальовувалися на портретах, щоб іншого часом і зовсім не додержувати, закруглити всі кути, зм’якшити усі вади і навіть, коли можна, обійти їх зовсім; словом, щоб на обличчя можна було задивитись, якщо навіть не вкрай закохатися. І через те, сідаючи малюватися, вони набирали часом такого виразу, що вкрай дивував художника: та намагалася виявити на обличчі своєму меланхолію, друга мрійність, третя обов’язково хотіла зменшити рот і стискала його до такої міри, що він перетворювався кінець кінцем на одну цятку, не більшу, як головка на булавці. І, незважаючи на все це, вимагали від нього подібності й невимушеної природності. Чоловіки теж були нітрохи не кращі від дам. Один вимагав змалювати себе з сильним енергійним поворотом голови; інший — з піднесеними догори натхненними очима; гвардійський поручик вимагав неодмінно, щоб у очах видно було Марса; цивільний чиновник гнув до того, щоб якнайбільше було прямоти, благородства в обличчі і щоб рука спиралася на книгу, на якій розбірливими словами було б написано: «Завжди стояв за правду». Спершу художника кидали в піт такі вимоги: все це треба було зміркувати, обдумати, а тим часом термін давали дуже короткий. Нарешті, він збагнув, в чому була справа, і вже не утруднявся нітрохи. Навіть з двох, трьох слів угадував наперед, хто чим хотів зобразити себе. Хто хотів Марса, він в обличчя ліпив Марса; хто мітив у Байрона, він надавав йому байронівської пози й повороту. Корінною[88], Ундіною[89] чи то Аспазією[90] хотіли бути дами, він з великою охотою згоджувався на все і додавав від себе вже кожному досить миловидості, яка, як відомо, ніде не псує, і за неї простять інколи художникові і саму несхожість. Незабаром він уже сам почав дивуватися дивній жвавості й спритності свого пензля. А хто малювався, ті, само собою зрозуміло, були в захваті й проголошували його генієм.

Чартков зробився модним живописцем в усіх відношеннях. Почав їздити на обіди, супроводжувати дам у галереї і навіть на гуляння, франтувато одягатися і проповідувати вголос, що художник повинен належати до вищого товариства, що треба підтримати його звання, що художники одягаються як шевці, не вміють пристойно себе тримати, не дотримуються високого тону і позбавлені найменшої освіченості. Дома у себе, в майстерні, він завів охайність та чистоту до найвищої міри, приставив двох пишних лакеїв, тримав франтуватих учнів, переодягався кілька разів на день у різні вранішні костюми, завивався, зайнявся поліпшенням різних манер, з якими зустрічати одвідувачів, зайнявся прикрашуванням всіма можливими засобами свого зовнішнього вигляду, щоб справити тим приємне враження на дам; одно слово, незабаром не можна було в ньому ніяк упізнати того скромного художника, який працював колись непомітно у своїй хатині на Васильєвському острові. Про художників і про мистецтво він висловлювався тепер різко: твердив, що старим художникам уже занадто багато приписано достоїнств, що всі вони до Рафаеля писали не фігури, а оселедці[91]; що існує тільки в уяві розглядувачів думка, ніби видно в них якусь святість; що сам Рафаель навіть писав не все добре, і за багатьма творами його затрималась тільки силою переказу слава; що Мікель-Анжел[92] хвалько, бо ж хотів тільки похвалитися знанням анатомії, що грації в ньому нема ніякої і що справжнього блиску, сили пензля і колориту треба шукати тільки тепер, у нинішньому віці. Тут, натурально, мимоволі доходило діло і до себе.

— Ні, я не розумію, — говорив він, — напруження інших сидіти й копатися над роботою. Людина, що порпається по кілька місяців над картиною, як на мене, трудівник, а не художник. Я не повірю, щоб у неї був талант. Геній творить сміливо, швидко. От у мене, — говорив він, звертаючись звичайно до одвідувачів, — цей портрет я написав за два дні, цю голівку за один день, це за кілька годин, це за годину з чимсь. Ні, я… я, признаюся, не визнаю за мистецтво того, що ліпиться рядок по рядкові; це вже ремесло, а не мистецтво.

Так розповідав він своїм одвідувачам, і одвідувачі дивувалися з сили та спритності його пензля, навіть вигукували, почувши, як швидко він творив, і потім переказували один одному: «Це талант, справжній талант! Подивіться, як він говорить, як сяють його очі! Il у a quelque chose d'extraordinaire dans toute sa figure!»[93]

Художникові було приємно чути про себе такі думки. Коли в журналах з’являлася друкована хвала йому, він радів, як дитина, хоча ця хвала була куплена ним за свої ж гроші. Він розносив такий друкований листок скрізь і мовби ненароком показував його знайомим і приятелям, і це його тішило до найпростодушнішої наївності. Слава його зростала, роботи й