Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Тиша затягнулася. Степан намагався сформулювати хоча б якусь відповідь на те, що щойно почув. Андрій сказав, що підлітки мертві. І хоча він і сам це підозрював, але ці слова застали його зненацька. В цей момент Степан зрозумів, що журналіст приховує більше, ніж розповідає.

— Ти сказав, що їх вбили, — обережно почав розмову Степан, — ти впевнений?

Андрій не поспішав з відповіддю. Він оцінював детектива. Розповідати все одразу було б поганою ідеєю, але починати з чогось треба було. В цей момент він згадав, як кілька років тому йому ось так розкрили схожий секрет. І хоча він був впевнений, що готовий до всього, все ж виявився неготовим.

— Я впевнений, що вони всі мертві, — так само обережно відповів Андрій.

— Ну ж бо, скажи йому! Скажи йому!

Андрій дивився трохи лівіше від Степана, він бачив те, чого не бачив детектив.

— Скажи йому! — продовжував дух.

І хоча Андрій не знав, хто саме це був, він знав, що ця примара дуже скоро зникне. Тож треба було ворушитися.

Степан чекав продовження. Він все ще не був впевнений, чи довіряти цій людині. Цілком можливо, що Андрій — «троянський кінь», який був потрібен для того, щоб заплутати сліди.

— Ці зникнення — не поодинокі випадки, — почав Андрій. — Підлітки вже якийсь час зникають по всій Україні.

— І що? Підлітки завжди зникають, а потім з'являються — в цьому немає нічого незвичайного.

— Ось тільки всі ці зникнення об'єднує те, що всі ці підлітки годинами, днями і тижнями грали у комп'ютер і просто так не зникли б без своїх гаджетів.

— Я тебе розумію, — Степан дійсно розумів, до чого хилить Андрій. Але це все одно не могло бути доказом.

— Я займаюся цим ділом вже майже два місяці. І ось два тижні тому зник… — Андрій поліз до своєї сумки-бананки, щоб дістати блокнот.

— Ігор Ранечко, — підказав Степан.

— Саме так. Тепер зникло ще двоє його друзів. І це лише в цьому місті. У сусідніх містах було ще п'ять схожих зникнень, — Андрій перевірив сказані слова, — так, ще п'ять зникнень. Четверо хлопців і одна дівчина.

— Брешеш! — Степан був шокований почутими даними. Він нарешті підійшов до Андрія, щоб зазирнути у блокнот. Він побачив імена, дати зникнення. — Як цього не помітила поліція?! — це було риторичне запитання, яке просто вирвалося.

— А хіба поліція в цьому місті хоча б трохи просунулася в розслідуванні? — багатозначно запитав Андрій. — А тут зникло вже троє. В інших містах лише по одному підлітку. Вони не зможуть стулити все до купи, коли не бачать загальної картини.

— А ти бачиш? — Степану Андрій здався якимось зарозумілим.

— Якби ж то... — Андрій засмутився. — Але я знаю трохи більше за інших.

— Ти що, якийсь телепат? — запитання, поставлене з глузуванням в голосі, повинно було збити пиху з цього журналіста.

— Скажи йому!

— На щастя чи на жаль — ні!

— Скажи йому!

— Та стули ти пельку! — не витримав Андрій.

— Ти це мені? — Степан був трохи шокований і обурений цими словами.

— Ні, вибач. Це я йому, — Андрій кивнув в сторону духа.

— Кому? Там нікого немає! — Степан нічого не бачив.

— В тому то і справа, що є! — Андрій гучно видихнув. — Він мене переслідує вже пів дня. І він не каже, як його звати.

— Та про кого ти кажеш? — повільно Степан почав дратуватися.

— Там ще один дух, хлопець. Можу припустити, що він помер нещодавно.

— Він приходив вчора вночі до мене, — сказав дух.

— Каже, що ти вчора вночі до нього приходив, — переказав Андрій Степану.

— Рома? — згадав ім'я хлопця Степан. Під рукою не було теки з усіма записами, тож він не зміг згадати прізвище хлопця.

— Так, так, Рома. Точно, я Рома, — зрадів хлопець.

— Так, каже, що його звуть Рома! — переказав Андрій. — Стоп, Рома? — він знову дістав свій блокнот. — Рома Деревеченко?! Дідько, я ж приходив до тебе позавчора. Дідько! — Андрій був злий і засмучений. Якби той батько не був таким категоричним та впертим, Андрій зміг би зберегти життя хлопцю.

— Журналіст... — Степан почав згадувати слова Олександра, батька Роми. — Батько Роми казав, що до них приходив журналіст. Так це був ти?! Ось чому ти приходив, ти теж проводив розслідування!

— Так! І якби не той впертий віслюк, хлопець був би живим! — Андрій вилаявся.

— Гей, це мій батько, — обурився дух.

— Ага, і подивись тепер на себе! Ти мертвий, тому що твій батько — віслюк!

Степан же стояв і не розумів, що відбувається. На секунду він забув про незвичайні можливості Андрія, коли вони обговорювали справу. Тепер же він знову балакав з порожнечею.

— Що він каже? — запитав Степан.

— Йому не подобається, що його батька назвали віслюком, — відповів Андрій.

— Мертвий, а все одно захищає батька. Шкода таке казати, але хлопець весь у батька, — підсумував Степан.

— Слухай, це не ми пішли до лісу помирати. Тож ми можемо так казати, і не тобі нам затуляти роти! — Андрій почав кричати на духа. — Можеш погрожувати скільки заманеться, але ти мертвий і нічого зробити нам не зможеш! Можеш не намагатися!

Для Степана це було все дивним. Якийсь емоційний і незрозумілий монолог. Тож він просто чекав, чим все скінчиться.

— Можеш кричати скільки завгодно. Але якщо хочеш, щоб ми знайшли твоє тіло і твої батьки могли тебе поховати і попрощатися, раджу показати шлях. І у кого ти будеш просити допомоги? Окрім мене, тебе ніхто не бачить і не чує! У медіума? — Андрій розреготався. — Ну, спробуй знайти! Але попереджаю, є вірогідність, що скоро ти повністю зникнеш! Так, духи можуть вічно ходити по землі, якщо не знайдуть покою, але двоє минулих духів зникли ну дуже швидко. Не знаю, куди ти пішов, що вони там з тобою зробили, але твою душу вони теж заберуть, не знаю як.

Запанувала тиша.

— Що відбувається? — тихо запитав Степан.

— Він вирішує, що робити. Він мені не вірить, що скоро зникне, — так само тихо відповів Андрій.