Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я знову відчула власні руки, ноги, те, як стискаються ребра, поки хлопець притискав мене міцніше, знову складаючи єдине ціле. Впізнала свої губи, зуби, язик, серце і нові частини мене — нашийник і пута. Вони народилися з кістки і дихання, м’язів і плоті. Вони стали моїми.

«Та чи відчуває пташка вагу власних крил?»

Я вдихнула, і до мене повернулися чуття. Мені не доводилось утримувати силу. Вона вчепилася в мене, наче раділа поверненню додому. Світло вирвалося з мене розкішним феєрверком. Яскраве небо розпалося на шматки, знову віддаючись на поталу ночі, а іскри навколо нас здавалися ракетами, сном про мерехтливі пелюстки тисяч квітів.

Жар відступив. Море заспокоїлося. Я зібрала докупи останні промінчики світла і сплела їх у м’яке сяйво, дозволивши йому пульсувати над палубою корабля.

Штурмгонд та інші вчепилися в огорожу з роззявленими від благоговіння чи страху ротами. Мал міцно притиснув мене до грудей і тицьнувся мені у волосся обличчям; повітря хрипко й натужно виривалося з його грудей.

— Мале, — тихенько озвалася я.

Він притиснув мене ще міцніше. Я зойкнула:

— Мале, я не можу дихати.

Хлопець повільно розплющив очі й подивився на мене. Я опустила руки, і світло зникло остаточно. Лише тоді Мал розтиснув обійми.

Толя запалив лампу, а решта звелися на ноги. Штурмгонд обтріпав запилюжені складки свого сюртука кольору морської хвилі. Творчиня мала такий вигляд, наче її ось-ось знудить, а от вирази облич близнюків було складно витлумачити. У їхніх золотавих очах засяяло щось незнайоме мені.

— Ну, Заклинателько, — Штурмгондів голос злегка тремтів, — ти точно знаєш, як улаштувати шоу.

Мал узяв моє обличчя в долоні. Поцілував у чоло, в ніс, у губи, у волосся, а тоді знову міцно обійняв.

— З тобою все гаразд? — хрипко запитав він.

— Так, — заспокоїла я.

Та це було не зовсім так. Я відчувала шкірою нашийник і вагу пут на зап’ясті. А друга рука здавалася голою. Я була незавершеною.

***

Штурмгонд розбудив свій екіпаж, і, коли зазоріло, ми вже давно були в дорозі. Ніхто точно не знав, куди саме дотяглося розбуджене мною світло, але існувала значна ймовірність, що я видала наше місцеперебування. Слід було вшиватися звідти якомога швидше. Дехто тримався насторожено, іншим було просто цікаво, та я переймалася за Мала. Він постійно спостерігав за мною, наче боявся, що я будь-якої миті можу втратити контроль. У сутінках я спустилася в трюм і затисла його в куток в одному з вузьких проходів.

— Зі мною все гаразд, — повторила я. — Справді.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю і все. Відчуваю.

— Ти не бачила того, що бачив я. Це було…

— Сила вирвалася з рук. Я не знала, чого від неї очікувати.

Хлопець похитав головою.

— Ти була наче якась незнайомка, Аліно. Чарівна, — додав він. — І жаска.

— Цього більше не станеться. Пута тепер частина мене, як легені чи серце.

— Твоє серце, — мляво повторив він.

Я взяла хлопця за руку й притисла її до грудей.

— Це досі те саме серце, Мале. Воно досі належить тобі.

Піднявши другу руку, я кинула йому на обличчя ніжний промінчик світла. Мал здригнувся. «Можна й не сподіватися, що він колись збагне твою силу, а навіть якщо це станеться, то хлопець лише боятиметься тебе». Я відігнала з думок Дарклінґів голос. Мал мав повне право боятися.

— Я зможу, — озвалася лагідно.

Він заплющив очі й повернув обличчя до сонячного світла, що лилося з моєї руки. Потім нахилив голову, поклавши щоку мені на долоню. Світло купало теплом його шкіру.

Ось так ми і стояли мовчки, аж доки не закалатав дзвін.

«Волкволн» ніс нас на південний захід до Равки, вітри робилися теп­лішими, а вода вже була не сірою, а синьою. Екіпаж Штурм­гонда складався з моряків і гриш-волоцюг, котрі гладенько вели корабель до цілі. Попри плітки про силу другого підсилювача, на нас із Малом звертали небагато уваги, однак час від часу хтось приходив подивитися, як я тренуюся, стоячи за стерном шхуни. Я була обережною, ніколи не тиснула занадто сильно, заклинала лише опівдні, коли сонце стояло високо в небі і ніхто не міг помітити моїх спроб. Мал залишався настороженим, та я сказала правду: сила морського батога стала частиною мене. Вона надихала. Підставляла плече. Я її не боялася.

Волоцюгами я захоплювалася. У кожного була своя історія. Тітка одного викрала його, аби завадити приєднатися до Дарклінґа. Інший дезертирував із Другої армії. Одна дівчина сховалася в пивниці, коли до них приїхали екзаменатори Гриші.

— Мама сказала їм, що я померла від пропасниці, яка спустошила наше село навесні, — оповідала Плиноробка. — Сусіди відрізали мені волосся і видавали за свого покійного сина-отказанця, аж доки я не стала достатньо дорослою, аби поїхати звідти.

Матір Толі й Тамари була гришницею й охороняла південний равканський кордон, де й зустріла їхнього батька — шуанського найманця.

— Перед смертю, — пояснила Тамара, — вона змусила батька присягнутися, що він не дозволить призвати нас на службу до Другої армії. Наступного дня ми виїхали до Новозем’я.