Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Україна-Європа 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Європа"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна-Європа" автора Лада Лузіна. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 158
Перейти на сторінку:
– це не екскурсія, це – просто до дітей, – стинає вона плечима.

– Тоді залишається хіба ще Теребовля і «теребовлянська» фортеця!

– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадує Кицюня, вже коли ми підводимося. – Я тоді чекала під замком, пам'ятаєш, я тоді не говорила до тебе.

Кицюня завжди знайде, що згадати.

– То, коли ми попали під град? – вдав я, що не пам'ятаю.

– Ні, не під град. Ти тоді голосно матюкався, а скло у машині було опущене…

– А чого матюкався?

– Бо не поїхав на свою рибалку…

– Чи мав їхати на город?

– До речі, після Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?

– Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижі, як не про твою тітку та її город?

– Тоді я тебе візьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанія.

– І діти їдуть?

– Ні, поки внукові не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.

– А що, була ідея і мене не брати?

– Ну, якщо город посадиш, і посапаєш, і жуки покропиш, тоді такої ідеї не буде… Хе-хе!..

– Хе-хе! Ти ж знаєш, як я люблю городи! І я ж показував тобі французькі городи у Реймсі. Якраз тоді, коли «бус» з івано-франківськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила ті маленькі дачні будиночки?

– Ну, то були просто дачі.

– А на Марні, де я тобі показував табличку про Першу світову, де зупинили німців. І в Польщі показував…

– Ну, в Польщі, ти завжди мені їх показуєш. І де ж той твій бульвар? – переводить тему Кицюня.

– От, бачиш, а ми вже на ньому стоїмо, – роблю я коло рукою, хоча насправді ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.

Але, зрештою, яка різниця! Від річки починається пологий підйом і тут усе вже Сен-Мішель: і площа, і бульвар, і фонтан, і станція метро трохи далі.

– Десь тут на площі Сен-Мішель в часи Хемінгуея ще було кафе «Для любителів», – озираюсь я.

– «Для любителів»? – перепитує Кицюня.

– Просто для любителів, – повторюю.

– Ти помиляєшся, я також читала це його есе і пам'ятаю, що «Для любителів» було, здається, так дослівно, вигрібною ямою вулиці Муфтар, а тут було інше кафе, куди він приходив писати.

– Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо імен і цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаєш, минулого разу ми до нього так і не дійшли.

Кицюня каже: «Ну, то ходімо!» – і ми рушаємо широким тротуаром вгору.

– Сі жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б і там читати лекції, – пробую я стати на слизьке.

Вона не бариться з відповіддю.

– А якби ти хоч трохи знав французьку, трохи більше, ніж одну фразу, то міг би он розвозити замовлення, – киває вона на якогось моторікшу, що кермує чимось на подобу коробки на колесах із написом, що починається словом «Ordre».

Кицюню краще не зачіпати.

– Ми ще на цьому бульварі, здається, не цілувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у відповідь лише мовчки черкає по щоці двома пальчиками.

Це, звичайно, може означати все, що завгодно, у кращому випадку – її улюблений «воздушний».

Здається, у Хемінгуея є згадка про велосипедистку, яку він проводжав поглядом тут на бульварі початку 1920-х, і я мимохіть також починаю шукати очима велосипедистку початку 2010-х, але так і не знаходжу. І лише, коли вже втрачаю надію, звідкись збоку виїжджає юнак на велику та ще й у велосипедному шоломі. Він тримається впевнено між машин, перетинає бульвар і так само стрімко зникає за рогом. Кицюня тим часом звертає увагу на крамницю з виставленими на вітрині сорочками по п'ять евро, яка, втім, також виявляється зачиненою.

– Жаль, – каже вона, – сьогодні залишимося без покупок.

– Нічого, є ще завтра час, до Версалю, – пропоную я.

– А ти поїдеш зі мною? Не будеш бурчати?

– Звичайно, буду, але поїду… То що, йдемо далі слідами дядечка Хема, – посміхаюсь їй винувато. – Тут він ходив точно.

– Ну, мабуть, не тільки він, – кидає Кицюня.

– Звичайно, – підхоплюю я. – Гюго, Бальзак, Жорж Санд, Бельмондо з Ален Делоном! Хто там ще? Мірей Матьє з Шарлем Азнавуром, Жорж Помпіду і цей, як його? – знову вже майже виправдовуюсь.

– Комісар Жув з Фантомасом, – кидає Кицюня. – Для тебе що, так важливо, щоб пройтися цим бульваром? – починає вона спочатку.

– Щоб пройтися ним з тобою, – зображую я реверанс на краю тротуару на перетині двох бульварів Сен-Мішель і Сен-Жермен, і Кицюня знову посміхається, ні – вона просто заливається сміхом, кумедно, мабуть, вийшло.

– Дивися, бо цей зараз на тебе наїде! – притримує вона мене за лікоть від мотоцикліста, який пролітає повз нас.

У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім, а особливо з Кицюнею!

Коли зліва нарешті з'являється Капелла Сорбонни, Кицюня несподівано порівнює її з університетом у Чернівцях. Мовляв, там також головний корпус у колишній резиденції буковинського митрополита.

– Тут трохи інша історія, але нехай, – погоджуюсь я.

– О, диви, знову «МакДональдз»!

– Що, знову будемо пробувати «ріжки»?

– Ні, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парирує вона.

Кицюня часом ще ой яка дотепна!

Хоча подумки я собі загадую, чому б і не записати: «У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім…» – ну, якщо не забуду до готелю.

Ми стоїмо на розі вулиці Медичі біля якогось ресторанчика у темно-фіолетових кольорах, де і стільці у фіолетову клітинку, і скатертини, і навіть, як я встигаю помітити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивіску: «Кафе Люксембург», – і Кицюня каже, що я роблю успіхи. Парк напроти – це і є Люксембурзький сад, і ми звертаємо в першу-ліпшу алею.

Дівчата-студенти, мов горобці, повсідалися на низькій огорожі саду з хотдогами із «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публіку за столиками кафе. У самому саду, що виглядає як звичайний парк, молоді мами з колясками, оддалік стрекоче газонокосарка, товсті стовбури тополь з куцо обрізаними гілками, а зверху зграя вороння: каркають, тріпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнізда.

Ми пройшли в кінець алеї, аж до фонтану з видом на палац Медичі. Поки роздивляємося скульптури на старому фонтані й темно-сірі стіни палацу з караулом із військових на вході, де тепер, здається, засідає Сенат, біля

1 ... 27 28 29 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Європа"