Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: “Віддай мені свій спокій і свою мудрість!” І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.

І от першу його дівчину у вежу…

- Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?

- Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.

- Ти його ще пам’ятаєш?

- Я його ще пам’ятаю.

А час збігає…

- Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?

- Я вишиваю на скатертині його ім’я.

- Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?

- Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.

- Ти ще його пам’ятаєш?

- Я так само його пам’ятаю, як колись.

А час збігає…

- Що ти робиш, полонянко?

- Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.

З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.

- Про кого ти мовиш?

- Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.

- Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?

- Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. “Ти ба,- скаже він,- моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років”.

А час збігає…

- Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?

- Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.

- Про того, кого ти зустріла сорок років тому?

- Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.

- А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…

Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…

Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…

ХХХІV

Якийсь чоловік спитав:

- Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.

Я сказав:

- Йдіть і самі його вбийте.

Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: “Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?” І сам не знаю.

Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.

Я сказав:

- Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!

Добродій Мак спідлоба глянув на мене - в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.

Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.

Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.

- О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?- спитав я.

- Ні, любий пане лейтенанте,- відповів він.- Як вам таке могло спасти на думку!- І він подивився на мене повними ненависті очима.

Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.

Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика - попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.

Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі - задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.

Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,- що б вона відповіла?

- Прошу!- каже прикажчик.

Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. “Ну й добре!- подумав я.- Може, вона вже баронова наречена”. І я пішов без хліба.

Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.

ХХХV

Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.

Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.

Човном пливла дівчина.

- Де ти була, любонько?

- Ніде.

- Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.

Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.

- Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.

Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.

- Моє