Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.

Сонце вже впірнуло в море.

ХХХVІ

І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.

Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: “Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!” Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.

Гаразд, незабаром усьому буде край!

І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: “Хтозна, що ще може статися!” Я підняв голову й махнув рукою. Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…

Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.

- Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.- І добродій Мак усміхнувся.

Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.

- Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.

І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.

Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.

- Я прийшов попрощатись,- врешті мовив я.

Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.

- Ґлане, ви їдете?

- Як тільки прибуде пароплав.

Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: “Едвардо!” - припадаю до неї очима.

Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: “Едвардо! Едвардо!” - безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: “Ну? То що ви хотіли мені сказати?” Я нічого не міг їй пояснити.

- Ти ба, ви вже їдете!- сказала вона.- Хто ж приїде сюди на той рік?

- Хтось приїде,- відповів я.- Хатину, мабуть, відбудують.

Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.

- Шкода, що батька немає вдома,- мовила вона.- Та я перекажу йому ваше вітання.

На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:

- То прощайте, Едвардо.

- Прощайте,- відповіла вона.

Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!

Я кашлянув.

Вона обернулась і здивовано сказала:

- Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.

Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. “Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною”,- майнуло в мене в голові.

- То я піду,- сказав я.

Тоді вона підвелась і підійшла до мене.

- Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,- мовила вона.- Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?

Не довго думавши, я відповів:

- Так.

- То, може, приведете його завтра?- спитала вона.

Я пішов.

Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.

Тепер усьому край…

Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.

Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі - треба чи не треба - битиме і цілком тебе розбестить…

Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати - на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.

Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.

ХХХVІІ

Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.

Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.

- Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,- сказав лікар.

Я подякував.

Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:

- Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.

Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.

- Коли пароплав відходить?- спитав лікар якогось чоловіка.

- За півгодини.

Я нічого не сказав.

Едварда від збудження не могла встояти на місці.

- Лікарю, може, підемо додому?- спитала вона.- Я зробила те, що мені належало.

- Ви виконали свій обов'язок,- сказав лікар.

Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:

- А хіба я сказала не те саме?

- Ні,- коротко відповів він.

Я