Читати книгу - "Розколоте небо"

– Ось! Тримай, доню, – батько урочисто простягнув Варі якісь папери.

– Що це? – запитала розгублена дівчина.

– Документи! Папери на твою з Василем землю! – усміхнувся чоловік.

– Не розумію…

– А що тут розуміти?! Законні папери, скріплені печаткою, де зазначено, що ви тепер володієте наділом землі у сім гектарів, – пояснив батько. – Тобто ми з матір’ю дали тобі у придане частину нашої землі. Розділили її, як навчив Данило. Все заміряно, кілочками відмічено, тож навесні зробимо межу між наділами, і все!

– Але… Навіщо? – Варя кліпала очима.

– Прийде Лупіков землю відбирати, а її у мене вже наполовину менше. Тепер зрозуміло?

– А якщо скажуть, що і тої землі багато? – тихо спитала мати.

– Як то багато?! У нас залишилося вісім гектарів. Чи то багато?! Якщо навіть і будуть відбирати, то все ж таки їм дістанеться менше, – пояснив Павло Серафимович.

– Я одного не розумію, – сказала мати, – Як тобі вдалося все провернути?

– Дочекався слушного моменту, коли Лупікова та Щербака не буде в селі, домовився з Жаб’яком та Ступаком – от і все! Я закон не порушував, поділ землі та відписка на доньку не заборонена.

– І як вони пристали на твоє прохання?

– Заплатив! – стишеним голосом мовив чоловік. – Виявилися ласі на гроші, тож я дав кожному по царському червонцю. Тільки ви про це нікому! Зрозуміло?

Жінки кивнули головами.

– А ось Федір хотів відписати частину землі на кума, а той не погодився. Забоявся, – сказав Павло Серафимович. – Воно й зрозуміло. Хтозна, що далі буде?

– Одному Всевишньому відомо, – зітхнула мати і перехрестилася.

– Є ще одна новина, – серйозно сказав Павло Серафимович. – Навіть не знаю, чи вона добра, чи лиха.

– Та кажи вже! – перебила його мати.

– Оля свою частку землі, що ми їй дали у придане, теж відписує.

– На кого ж?

– На доньку Олесю.

– А як то?

– Одразу скажу: то було рішення Ольги, не моє, – попередив чоловік. – Тому прошу мене не звинувачувати. Оля видає заміж Олесю і свої два гектари дарує на весілля доньці.

– Заміж?! – сторопіла Варя. – Та вона ще ж дитина!

– Отож я й кажу, що Оля сама так вирішила.

– І за кого ж?

– Щоби бути впевненою, що землю не відберуть, вона віддає… Та хай йому грець! – Павло Серафимович знервовано заходив по кімнаті. – За нашого сусіда, за Йосипа.

– Що?! – в один голос перепитали здивовані жінки.

– Та чи вона зовсім з глузду з’їхала?! – скрикнула Варя. – Геть усі помішалися на тій землі!

Дівчина кинула на стіл папери, почала швидко вдягатися.

– Варю, – зупинив її батько. – Не лізь в чужу родину. То лише їхні справи, а не твої.

– Я хочу з нею поговорити! – твердо мовила Варя. Вона схопила хустку й швидко вибігла надвір.

Варя була обурена до краю, тому не йшла, а бігла вулицею. Назустріч їй ішла Ганнуся. Вона помітила схвильовану та розчервонілу колишню подругу, яка бігла кудись розхристана, хустка в неї сповзла з голови, коси розсипалися по плечах. Ганнуся мала намір зачепити Варю, але та пробігла повз ніби навіжена. Дівчина подивилася їй услід, покрутила пальцем біля скроні.

Варя, важко дихаючи, влетіла в хату, впустивши за собою морозний дух. Олеся сиділа на лавці напроти матері. Було видно, що дівчина плакала: очі червоні, підпухлі, сама сумна як з хреста знята.

– Олесю, вийди, нам треба побалакати! – з порога замість вітання сказала Варя. Дівчина покірно вийшла, похиливши голову. – Це правда?! – розгнівано спитала Варя.

– Ти маєш на увазі…

– Так! Саме це!

– Правда, – відповіла Ольга.

– Ти що? Зовсім з глузду з’їхала?! – накинулася на неї Варя. – Куди їй заміж?! Вона ще дитина!

– Не така вже й маленька дівчинка. Їй уже виповнилося сімнадцять, – спокійно сказала сестра.

– Ну то й що? Ти подивися на неї! Мала зростом, худюща, зеленюща, квола, хвороблива.

– Та чи я винна, що вона часто хворіє? – обурилася Ольга. – Я вже її не раз посилала ходити по іванівській росі[9] – все марно!

– Тим паче. Куди їй такій іти заміж?!

– А ще зваж на те, що вона вся обварена. Ти бачила її обпечені ноги? Живіт? Кому вона така потрібна? Чи ти гадаєш, знайдеться для неї порядний хлопець? – Ольга знизала плечима. – А те, що зростом не вийшла, так вона вже й не виросте. Чи я винна, що така вона вродилася? Худа, то що з того? Одна я в тіло пішла. Ти теж не гладка.

– Що ти порівнюєш? Скільки мені років, а скільки Олесі? Яка з неї буде дружина, мати? У неї навіть грудей немає, – вже спокійніше сказала Варя.

– Є. Маленькі. Дитину народить, буде годувати, то побільшають.

– Господи! Яка дитина?! Олю, що ти городиш? Ти хоча б спитала у неї, чи подобається їй той Йосип?

– Що вона зараз розуміє у чоловіках? Тоді покохає, коли пізнає чоловіка.

– А якщо не покохає?

– Звикне – то й полюбить. Ти теж, наскільки я знаю, не за коханого пішла, – зауважила Ольга.

– Звідки ти знаєш? – щоки Варі ще більше почервоніли.

– Та чи я одна? Запитай свою подружку Ганьку, вона язиком плеще біля кожного колодязя про тебе і Андрія.

– От свиня! Я їй патли повидираю!

– Роби, що хочеш, а у наші справи не пхай свого носа.

– Олю, давай не сваритися, – попрохала Варя. – Ми ж з тобою рідні сестри. Лише скажи мені: навіщо?

– Мої старі обома руками за колгоспи, а Іван – ганчірка, слухає батьків. А хто до мене тут дослухається? Невістка – в горлі кістка. Чому я повинна свою землю, яку надбали мої батьки, комусь віддавати? Відпишу на Олесю та Йосипа, хай користуються. Зараз брати Пєтухови у пошані, вступили до комсомолу, виступають на зборах, дивись, у люди виб’ються. І хто посміє у них наділ відібрати? Та що там забирати, коли у них невеликий клапоть землі біля хати, і все.

– Невже тобі той шмат землі дорожчий за щастя рідної доньки? – Варя з надією подивилася на сестру.

– Ось тому і віддаю заміж, бо дбаю про її щастя, – відказала Ольга. – І не смій мені дорікати тим, що я погана мати. Я – гарна мати. Ось так!

– І коли ж весілля? – сумно спитала Варя.

– Яке там весілля?! Завтра спишуться у сільраді, оформлю документи на землю, а у неділю посидимо з родичами вдома по-домашньому. Прийдеш?

– А вінчання