Читати книгу - "Розколоте небо"

– Вінчання не буде – Йосип же комсомолець!

– Якось все не по-людськи.

– І саме життя неправильне, – додала Ольга. Вона підвелася й пішла до іншої кімнати, давши знати, що розмова закінчена.

Розділ 20

Варя, як ніхто, розуміла Олесю. Краялося її серце, коли нещасне дівча повели до сільради. Олеся була схожа на перелякане мале щеня, яке забрали від теплого тіла матері. Вона дивилася навколо себе очима, сповненими жаху, ніби відчувала щось страшне та неминуче, але ще не зовсім розуміла, що з нею повинно трапитися. Варя, як могла, підтримувала нещасну наречену, але ні подарунки родичів, ні переписана на неї та Йосипа земля, ні слова втіхи тітки Варі не могли розрадити Олесю. Іноді з її великих сумних очей невтримно котилися сльози. Тоді наречений смикав її за руку – і сльози, як за командою, завмирали на блідому обличчі. Варя, яка вже почала звикати до свого заміжжя, ніби знову пережила весь жах власного весілля та відчуття безпорадності. Павло Серафимович намагався жартувати й усміхатися, але в очах його теж був смуток. Лише Ольга залишалася спокійною і незворушною. Варі вона здалася навіть задоволеною від того, що спекалася доньки. Ніби прочитавши думки сестри, Ольга тихо сказала Варі:

– Ти помиляєшся. Я – гарна мати. Будуть свої діти, тоді ти мене зрозумієш.

Варя на те нічого не відповіла, але була впевнена, що ніколи, ні за яких обставин не віддасть свою доньку за нелюба. Вона, як і Олеся, як багато дівчат села, не могла ослухатися батьків, але добре знає, як жити тілесно з одним, а думками – з іншим.

Наступного дня Варя зранку почала визирати у вікно.

– Що ти там видивляєшся? – спитав її Василь.

– Хочу побачити Олесю, – відповіла Варя.

– Тепер вона заміжня жінка, у неї своя сім’я, є чоловік, свекруха, тож не пхай свого носа туди, куди не просять, – зауважив він.

– І ти мені не вказуй, що робити.

– Послухай, – роздратовано сказав Василь. Він схопив її за плечі, боляче їх стис. – Я – твій чоловік. І ти повинна мені коритися.

Він свердлив її розгніваними очима. Варя не злякалася. Вона витримала той погляд і, дивлячись прямо у вічі, сказала:

– Я це пам’ятаю. І не забуду до скону, бо дала слово перед Богом. Я нічого не зробила поганого. Ти володієш моїм тілом, але не душею. Я скорилася батькам, тобі, звичаям, мені ви залишили лише душу, і вона в мене вільна. Я хочу бачити Олесю, бо в грудях аж пече від такої несправедливості, і я буду дивитися у вікно стільки, скільки буде потрібно, – сказала вона спокійним голосом. – А тепер забери від мене руки. Йди порай скотину, ти ж хотів бути заможним, то працюй! Твій тесть не любить ледачих.

Василь нічого не відповів, пішов одягатися. Вже біля дверей сказав:

– Якби я тебе не кохав…

– То що б було?

– Набив би!

– То бий! Можеш навіть забити до смерті! – спалахнула Варя. – Можливо, було б мені легше!

Василь вискочив з хати, голосно грюкнувши дверима. Варя знову подивилася у вікно. Стара, неохайна, якась розхристана хата Пєтухових примостилася за похиленим тином навпроти будинку батьків, але й звідси дівчині було її добре видно. Незабаром Варя помітила Олесю, яка виносила з хати діряві половики. Олеся кидала їх на сніг, і від них здіймався стовп пилюки. Дівчина довго трусила доріжки, потім простелила їх і заходилася чистити снігом. Маленькими почервонілими долоньками вона насипала сніг на половики, а потім ретельно змітала його віником. Незабаром виросла ціла купа брудного, навіть чорного снігу.

«Старається догодити свекрусі, – подумала Варя. – Довго доведеться їй чистити гнидники Ониськи. У тій смердючій хаті бруду стільки, що потрібно лопатою вигрібати».

Варі шкода було Олесю, хотілося кинути все і піти їй на допомогу, але вона не мала на те права. Вона увійшла в ту хату невісткою, тож повинна бути покірною та роботящою. З тягарем на серці Варя подалася доїти корів.

Надвечір, коли Василь пішов навідати своїх батьків, Варя знову почала виглядати у вікно, сподіваючись побачити Олесю. Кілька разів вона підходила до вікна, але дівчини не було у дворі. Мимоволі Варя задивилася на хатинку навпроти. Там вів усамітнене життя дядько Костя. Чоловік був учасником громадянської війни, звідки повернувся з покаліченою осколками лівою рукою. Прийшовши додому, дізнався, що вже вдівець.

Дядько Костя так і не привів до хати нову дружину. Можливо, стидався свого каліцтва, але подейкували, що в нього хворі легені. Частенько вранці він виходив у двір, сідав на призьбу й подовгу натужно кашляв. Попри те, що чоловік міг працювати лише однією рукою, його старенька хатинка завжди була охайна та чиста, у дворі та коло двору заметено, нарубані дрова акуратно складені під сараєм. Біля тину на вулиці дядько зробив довгу дерев’яну лавочку. Вечорами він самотньо сидів на ній, попихкуючи цигаркою, а коли хтось сідав поруч, перекидався слівцем і йшов додому. На довгій лавочці у неділю збиралася молодь із вулиці, щоб потеревенити, бо тут була схованка від дощу – старезна верба. Попри те, що в селі майже не росли верби, ця була старожилом і під своїм віттям спостерігала за поцілунками вже не одного покоління закоханих.

Варя замислилася, поглядаючи на садибу сусіда, і не одразу звернула увагу на двох чоловіків, які вийшли з хати. Вона вдивилася у сутінки. Дивно. До дядька Кості майже ніхто не заходив, тим паче проти ночі. Спалах від підкуреної цигарки освітив лице сусіда. Гість потис йому руку, і дядько Костя повернувся у дім. Дівчина впізнала другого чоловіка відразу, коли той вийшов із двору і став, підперши спиною вербу. Від її гарячого подиху спітніло скло, і постать Андрія розчинилася, як у тумані. Варя відсахнулася від вікна. Здавалося, що в лункій болісній тиші кімнати чути стуготіння серця, яке ладне було розірвати груди.

Варя довго не запалювала лампу. Вона сиділа, ніби кам’яна брила, нездатна ворухнутися. Було відчуття ув’язнення у своєму домі. Чому Андрій приходив до сусіда? І навіщо стояв під вербою, вдивляючись у її вікна? Нащо торкатися незагоєної рани? Можливо, він випадково, мимоволі подивився у цей бік?

Варя підвелася. У голові шуміло. Вона кинула погляд у вікно – Андрій стояв на тому ж місці. Від болю хотілося вити. Він майже поруч. Потрібно зробити з десяток кроків – і можна буде бодай глянути йому у вічі, торкнутися його великих долонь, які одночасно сильні та м’які і добрі.

Варя тихо суне до дверей, але раптом вони самі відчиняються