Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

XII

Усі, хто на політичних посиденьках у Сковронека заклалися, що Америка збереже нейтралітет, програли.

Була осінь. О сьомій ранку прокидався Мендель Зинґер. О восьмій він уже стояв на вулиці, перед будинком. Сніг був іще білий і твердий, немов удома, в Цухнові. Але тут він скоро топився. В Америці він не тримався довше ніж одну ніч. Уже від самого рання його місили бистрі ноги хлопчаків-газетярів. Мендель Зинґер чекав, поки надійде один із них. Він купував газету і вертався додому. Синя гасова лампа горіла. Вона освітлювала ранок, темний, наче ніч. Мендель Зинґер розгортав газету, вона була масна, липка і мокра, вона пахла, як ця лампа. Він читав повідомлення з театру воєнних дій двічі, тричі, вчетверте. Він вичитав, що п'ятнадцять тисяч німців нараз потрапили в полон і що росіяни знову наступають у Буковині.

Але цього йому було замало. Він знімав окуляри, протирав скельця, знову одягав і знову перечитував військові зведення. Його очі просіювали рядки. Чи не осядуть там, бува, імена: Сем Зинґер, Менухим, Йона? «Що нового в газеті?» — питала Дебора сьогодні, як і щоранку. «Та взагалі нічого! — відказував Мендель. — Росіяни перемагають, а німців беруть у полон». Западала тиша. На спиртівці клекотів чайник. Він співав майже так само, як самовар удома. Ось лише чай смакував не так, американський чай, хоча й загорнений був у китайський папір. «Навіть чаю напитися не можна!» — казав Мендель, сам собі дивуючись, що говорить про такі дрібниці. Можливо, він щось інше хотів сказати? Так багато важливого було в цьому світі, а Мендель нарікав на чай. Росіяни перемагали, а німців брали в полон. І тільки про Сема нічого не було чути, і про Менухима нічого. Два тижні вже минуло, відколи Мендель написав. Червоний Хрест також сповістив, що Йона зник безвісти. Мабуть, він загинув, потай думала Дебора. Мендель думав так само. Але вони довго розмовляли про значення вислову «зник безвісти», і так, ніби він цілком виключав можливість смерти, неодмінно погоджувалися, що «зник безвісти», може, означає просто взятий у полон або ж поранений у полоні.

Ось тільки чому Сем так довго не пише? Ну так, він був на довгому марші чи саме в одному з тих «перегрупувань», суть і значення яких так ретельно з'ясовували пополудні в Сковронека.

Не можна цього казати вголос, але не слід було Семові йти.

Та все-таки він вимовив уголос другу частину цього речення, і Дебора почула. «Ти не розумієш, Менделю, — сказала Дебора. Всі арґументи на користь участи Сема в американській війні Дебора запозичила від своєї доньки Міріям. — Америка не Росія. Америка — це батьківщина. Обов'язок кожної порядної людини — воювати за батьківщину. Мак пішов, і Сем не міг залишатися. До того ж він — хвала Господу! — при штабі полку. Там не гинуть. Бо якби допустити до загибелі вищих офіцерів, то хто ж тоді буде перемагати. А Сем — хвалити Господа! — при вищих офіцерах».

«Одного сина я вже віддав цареві, могло б уже і вистачити!»

«Цар — це одне, а Америка — щось зовсім інше!»

Мендель не сперечався. Все це він уже чув. Він пригадував собі той день, коли вони пішли на війну, Мак і Сем. Обидва співали американську пісню, просто посеред вулиці. Увечері у Сковронека сказали: а із Сема, тьху-тьху, щоб не наврочити, таки незлецький солдат.

Може, Америка — й батьківщина, війна — обов'язок, боягузтво — ганьба, а смерть при штабі полку виключена! Все одно, думав собі Мендель, я батько, і я мав би сказати своє слово. «Залишайся, Семе!» — мав би я сказати. «Довгі літа я чекав, щоби побачити бодай малесенький окрайчик щастя. А тепер Йона в солдатах, і хтозна, що там із Менухимом, у тебе жінка, дитина і своя справа. Залишайся, Семе!» Може, він би й залишився.

Мендель став своїм звичаєм коло вікна, повернувшись до кімнати спиною. Він дивився просто на розбиті й забиті брунатним диктом вікна Лемелів навпроти, на першому поверсі. Внизу була крамниця єврейського різника з гебрейською вивіскою, білі, брудні літери на блідо-блакитному тлі. Лемелів син теж пішов на війну. Вся родина Лемелів ходила до вечірньої школи і вчила англійську. Вечорами вони брали зошити й ішли до школи, як малі діти. Мабуть, так і має бути. Може, й Менделеві з Деборою слід було би піти до школи. Америка — це батьківщина.

Іще падав невеличкий сніг, повільні, ліниві й вологі сніжинки. Євреї, розкривши чорні парасольки над головами, вже ходили вулицею туди-сюди. Їх ставало дедалі більше, вони йшли серединою вулиці, останні білі рештки снігу топилися в них під ногами, здавалося, в інтересах установ вони змушені так довго ходити туди-сюди, поки остаточно знищать сніг. Неба Менделеві з вікна не було видно. Але він знав, що небо похмуре. В усіх вікнах навпроти він бачив жовтаво-червонясті відблиски ламп. Похмуре було небо. Похмуро було в усіх кімнатах.

Незабаром то тут, то там відчиняться вікна, покажуться бюсти сусідок, повивішують червону і білу постіль і повикладають на підвіконня голі, жовтянисті, обскубані подушки. Нараз увесь завулок пожвавішав і построкатішав. Сусідки голосно віталися. З кімнат долинав брязкіт тарілок і дитячі верески. Можна було подумати, що мирний час, якби зі Сковронекової крамниці не гриміли на всю вулицю військові марші з грамофонів. Коли неділя? — подумав Мендель. Раніше він жив від суботи до суботи, а тепер от від неділі до неділі. В неділю сходилися гості: Міріям, Веґа і внучок. Вони приносили листи від Сема чи принаймні новини загального характеру. Все вони знали, всі газети читали. Спільно провадили тепер крамницю. Все було, як завжди, добре, вони працювали сумлінно, збирали гроші й чекали Семового повернення.

Міріям часом приводила із собою пана Ґлюка, першого директора. Вона ходила з Ґлюком на танці, вона ходила із Ґлюком плавати. Новий козак! — думав Мендель. Але нічого не казав.

«А мені не можна на війну, на жаль! — зітхав Ґлюк. — У мене важка вада серцевого клапана, це єдине,