Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Алія закінчила свою розповідь і, сьорбнувши чаю, розвалилася на кам’яній підлозі, заплющивши очі. Я не став діставати дівчину, інформації й так достатньо для роздумів. Про втечу більше не могло бути й мови. Який сенс залишати долину, якщо за її стінами я не зустріну нікого, крім шаргів. Щоправда, слова дівчини краще перевірити й ненав’язливо розпитати місцевих. От тільки як це зробити, коли я мови їхньої не знаю?

Пам’ятаю, як Ведмідь говорив із цими аймаларцями й вони чудово його розуміли, розумів Ведмедя і я, а ось від них, чомусь чув якусь тарабарщину. Причому Ведмідь продовжував усе розуміти. А ще, у підземеллі він згадував про неточності в перекладі, мабуть, варто прояснити цей момент для себе.

— Ведмідь, — пошепки гукаю здорованя і помітивши, що він підняв голову, продовжую, — як так виходить, що коли ти спілкуєшся з місцевими, твою мову прекрасно розуміють і вони, і я, а ось те що говорять вони, зрозуміло, тільки для тебе одного?

— А тут усе просто, — почувся приглушений бас Ведмедя. — Ми з тобою частина загону Леворда і, незалежно від того, якими мовами говоритимемо, завжди з легкістю розумітимемо одне одного. А от мову місцевих, тобі необхідно буде вчити з нуля.

— Непоганий бонус, слухай Ведмедю, а ти взагалі звідки?

— Хм, хлопче, ми не особливо любимо згадувати минуле життя. Не знаю, як у тебе, але в більшості з нас воно було не дуже веселим. За себе розповім, в інших питай сам, можливо, і вони тобі дадуть відповідь. Єдине, попереджаю,  не здумай діставати Алію подібними запитаннями, інакше я вирву твій язик і повішу собі на шолом, аби наступного разу спочатку думав, а потім відкривав рота. Зрозумів? — здоровань зробив злісну гримасу і впритул наблизився до мене.

Я давно розкусив показну суворість мого нового друга й перестав реагувати на неї, але тільки не в тих випадках, коли це стосувалося Алії, чомусь коли мова торкалась магеси, у Ведмедя зникало будь-яке бажання жартувати і його слова потрібно було сприймати серйозно.

Підозрюю — влип здоровань. І, якщо чесно, його можна зрозуміти. Дівчина дуже вродлива й до того ж розумна, знає собі ціну й усвідомлює, чого хоче від цього життя. Такі панянки найнебезпечніші, потрапиш під їхні чари й ось уже в дзеркало на тебе дивиться не альфа-самець, а юний підкаблучник.

І головне, коли її немає поруч, перед тобою знову впевнений у собі мужик, але варто їй з’явитися на обрії й запитати: — Де шлявся? — як відбувається метаморфоза й чується жалібне бекання у відповідь.

Коротше, до Алії, у присутності Ведмедя, я чіплятися із подібними запитаннями точно не стану.

Тим часом здоровань повідав мені свою історію. Як і очікувалося, Ведмідь не був вихідцем дев’яти світів. За переконаннями мого нового товариша, його батьківщина — це райський куточок, але, як і скрізь, за місце під сонцем там необхідно було битися, причому не на життя, а на смерть.

Ще дитиною, він потрапив у рабство і його продали на кам’яні рудники. Робота виявилася важкою та виснажливою, але господарі дбали про свої вкладення і рабів годували непогано. Ну, як непогано, їжа, хоч несмачна, зате її було багато й голодувати не доводилося. До того ж тим, хто перевиконував норму, як заохочення, видавали великі шматки смаженого м’яса й кілька кухлів кислого пива.

Звісно, Ведмідь завжди був серед цих щасливчиків. На таких харчах, та упереміш із високими фізичними навантаженнями, з учорашнього худорлявого молодика виріс здоровань, здатний одними руками гнути залізні прути. Господар копальні не був дурнем і одразу ж продав такий гарний матеріал розпорядникові «Ям Слави» — місцевим аналогам римських гладіаторських арен.

Там, протягом року, Ведмідь навчався роботі з ростовим щитом і володінню бойовою палицею. Наступні три роки він був місцевою зіркою, не знаючи собі рівних за рахунок незвичайної сили та витривалості.

Та ось, на ювілей одного з небожителів того світу, Великого Правителя трьох преторій, було організовано масштабні бої, куди відправили найкращих представників цього ремесла. Звісно, у них брав участь і Ведмідь, та тільки, можливо, для своїх країв він і був чемпіоном, а ось у центральних ямах виявився не більше, ніж статистом. Уже в другому поєдинку доля звела його з невисоким воїном, який практично не носив броні, лише нагрудну пластину. В одній руці він тримав невеликий спис, а в іншій короткий меч. Судячи з усього, бій мав закінчитися, навіть не розпочавшись принаймні так міркував Ведмідь і більшість глядачів, але сталося, не так, як гадалося.

Противник виявився дуже спритним. Він буквально пірнав під удари бойової палиці здорованя, а після, спритно обходив захист щита, залишаючи щоразу невеликі рани та подряпини на мускулистому тілі. Поріз, начебто й дурниця, та тільки вже через десять хвилин, Ведмідь впав на пісок арени, знесилений і виснажений від втрати крові, а натовп, у пориві екстазу та гніву, скандував, лише одну фразу — «добий, добий», бувши розлюченим на здорованя за втрату грошей. І то не дивно, адже для недосвідченого глядача, що складався здебільшого з ремісників та заможних селян, саме Ведмідь був явним фаворитом бою.

Ось так, лежачи на закривавленому піску й дивлячись на занесений для завершального удару спис, Ведмідь і був перенесений у Туманний світ.

— Важка в тебе доля, — вирішив я пожаліти Ведмедя.

— Та я особливо й не скаржуся, — пробурчав здоровань, — годували добре, а останні три роки, так взагалі порошинки здували, шкода, що не зміг дійти до фінальної десятки турніру. У цьому випадку мені гарантувалася свобода й чимала сума дзвінких монет. Але годі нам уже базікати, треба, хоч трохи відпочити й набратися сил. Лягай, за кілька годин Алія нас підніме. І, не чекаючи моєї відповіді, здоровань розтягнувся на кам’яній підлозі. Я також наслідував його приклад і завалився, розкинувши руки в сторони, проте спати, поки не збирався, потрібно було ще багато, чого обміркувати.

— Ну, і довго ти будеш тут, лежачи, бити байдики? — знову почув я гучний бас.