Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

непомітно вислизнули і пішли геть. Марія лиш тоді помітила: Ян тихо плакав. «Хіба мій малий не обіцяв, що буде героєм і не плакатиме?» — сказала Марія. Вона було навіть трохи пошкодувала, що взяли з собою дитину. Хоча вони й вирішили розказати Янові те, що б його не надто потрясло, тепер вона трохи розкаювалася через оті оповіді про табір, дарма що були м’які та прикрашені, мов якась казка. Хотіла витиснути на Яновому чолі тавро мучеництва і любові, те, яке Якоб і вона заробили своїми стражданнями. Але нагорода має дістатися Янові. І вона пишалася тією своєю місією: перенести на Яна радість тих, хто зі смерті і любові зміг витворити життя. Обдарувати його гіркою радістю страждання, яке він не відчув і ніколи не відчує на власній шкірі, страждання, що мусить жити в ньому як застереження, як радість; як обеліск.

У вітринах таборового музею були викладені торбинки та гаманці з людської шкіри. Made in Germany. Дублена людська шкіра, коли її добре висушити, схожа на пергамент. А неописаний, білий аркуш паперу, особливо пергаменту, дражнить людську уяву, бо кожна людина — митець і бажає залишити слід на землі. Можливо, цей факт призвів до того, що Übermensch на анонімній та ідеально білій людській шкірі зазначить свої ініціали і в такий спосіб освідчить свої мистецькі схильності. Ars et artibus, мистецтво і розвага, як проголошував ще старий Горацій, споконвіку було однією з посутнісних ознак кожного бодай трохи вартісного мистецького твору. А любов, як і завжди, — лише стимулятор. Тому не варто дивуватися, що Übermensch, у подобі якогось схильного до мистецтва есесівського офіцера, обрав саме дамську торбинку як предмет своєї зацікавленості. Подарувати якійсь дамі арійської крові ридикюль з людської шкіри — це означає чітко та наочно довести не лише власну могутність і мистецькі нахили, а й без особливих церемоній показати і довести дамі, що людське життя — вкрай ефемерна штука і людська шкіра не така вже й дорога і не така дорогоцінна, як це здається. А якщо на такій торбинці ще витиснути печать митця (отже, людини, якій не чужа метафізика) у вигляді рисунка чи акварелі якогось кітчевого та інфантильного вітрильника з напнутими вітрилами (символ вищих, метафізичних сил) чи якоїсь шаблонної лілії (символ невинності душі і тіла), то ефекту досягнуто повністю. Übermensch тріумфує в любові та мистецтві.

Дві американки з ластатими зморщеними лицями й обпаленою сонцем шкірою у великих крислатих солом’яних капелюхах і в смішних барвистих нейлонових платтях намагалися за допомогою словника відгадати неперекладені деталі про матраци, набиті жіночим волоссям. Різноколірні нюанси перемішаних кучерів, від світлого до рудого і темно-чорного, справляють таке ж тужливе враження, як і золоті корони знаменитих правительок і дів, коли опиняються в підвалі музею чи на місці розбою. Але головною рисою Übermensch є те, що він не сентиментальний і що метафізиці смерті здатен протиставити жорстку й потужну фізику життя; він уміє взяти від смерті майже стільки ж, скільки їй і дарує. Übermensch — це поруга смерті. Він із кісток виготовляє добриво, зі шкіри — торбинки, гаманці та абажури, з волосся — матраци і подушки. Смерті пожертвувано лише випар людського марнославства і ніщоти. «Я вчу вас жити!» — так казав Заратустра.

Потім надійшла група галасливих молодиків у коротких шкіряних штанах на підтяжках. В одного був лисячий хвіст — знак гідності. Зупинилися перед купою окулярів. У тій купі завбільшки з копицю сіна лежали окуляри всіляких розмірів і фасонів. Металеві оправи почала роз’їдати іржа. Ті оправи з тріснутими і розбитими скельцями більше скидалися на гору черепів, аніж на купу старого заліза. Один юнак підніс до очей фотоапарат. Об’єктив вдарився об скло його окулярів. Але юнак залишився сліпим до аналогій і до збігів. Це швидко зауважив Ян. «Чи оті окуляри, — сказав Ян, вказуючи на купу, — такі самі, як у того пана в коротких штанах?» Марія задивилася на мить на світлі волоски на ногах юнака. «Так, — відказала вона. — Такі самі». Знала, що буде далі, тому відразу стривожилася. «То, — сказав Ян, — чому…» Але вона не дала йому довершити запитання, бо боялася відповіді. «Вони зламані, — сказала вона, — тому їх викинули». Юнак клацнув апаратом. Потім дбайливо обтер його оленячою шкірою і прикрив. Тоді присів біля купи. Видно лише його голову. Зняв свої окуляри. Взяв з купи інші, в металевій оправі і з потемнілим тріснутим скельцем. Натягнув собі на носа. Huhu! Ich bin Jude! Ich bin Jude! Потім різкий звук окулярів, кинених назад на купу. Гострий, шпилястий звук скла, що розбивається, змішаний із розперезаним і нахабним сміхом.

«Huhu! Ich bin Jude!»

Якоб зупинився перед вітриною, в якій були виставлені досягнення Центру наукових досліджень Ніче. У пляшечках з алкоголем плавали маленькі ненароджені потвори, чудовиська, що стали результатом штучного запліднення й експериментів. Для дитини це було занадто. Тому вона, мовчки порозумівшись з Якобом, повела дитину далі. Група, яку вів чичероне, зупинилася перед вітринами з маленькими чудовиськами і слухала монотонне й професійно-байдуже пояснення. Коли вона за спиною знову почула голос екскурсовода, смикнула Яна за руку. «Огидна стара шарманка, — промовила подумки. — Вкинеш п’ять марок, і гроші моментально потрапляють йому під язик. І обертається ліниво, індиферентно. Потворна, дурна вавилонська вежа. За п’ять марок». Тоді відчула, що не зможе уникнути зустрічі з тим противним старим шарманщиком. Тому, коли відвідувачі, серед яких був і Якоб, затупотіли ногами і заклацали фотоапаратами, вона випустила Янову руку і мовчки перейшла до іншого приміщення. Хотіла хвильку побути на самоті. (Є миті, коли егоїзм та самотність можуть перемогти любов). Не могла витримати ні голосу екскурсовода, ні кроків тих, хто прийшов на місце страт, як на ярмарок. У кімнаті було прохолодно і напівтемно. Холодне повітря приємно лизнуло спітнілу долоню. Більше не чула голосу чичероне. Це її заспокоїло. Відчула тільки, як крізь відчинені двері в її самоту заходять Якоб і Ян, тримаючись за руки. Навіть не обертаючись, бачила їх обидвох. Дитину і Якоба. Ян дивиться на купу незрозумілих, фантастичних предметів і не наважується нічого запитати. А Якоб тримає його за руку, напружившись в очікуванні запитань і заклопотаний підготовкою відповідей. Домовилися сказати все, що дитина може зрозуміти і сприйняти без страху. Але зараз Якоб волів, щоб дитина нічого не питала. Вона йому все краще пояснить.

Тоді знову почула кроки екскурсовода (у нього була якась чудернацька нерівномірна хода) і його монотонний голос. Це врізалось їй у свідомість разом з думкою, що Якоб перекладає на неї