Читати книгу - "Слідами дощу, Taras Havrysh"

Анна повільно йшла парком, тримаючи в руках чашку теплого лате. Сонце ліниво пробивалося крізь багряні крони дерев, відкидаючи довгі тіні на алею. Осінь дихала вогкістю, змішаною з ароматом опалого листя і свіжозвареної кави.

Вона була виснажена. У голові – хаос. Відчувала, як події останніх тижнів накочуються хвилею, затоплюючи її свідомість. Все перепліталося: образи жертв, сліди, що ні до чого не приводили, архівні документи, історія Анастасії, яка не вкладалася в логіку... І це ім'я – Максим Шумер.

Раптом її увагу привернула ніжна, вишукана мелодія, що лунала неподалік. Вона немов огортала простір невидимою павутиною звуків, пронизувала кожен нерв, кожну думку. "Пори року" Антоніо Вівальді.

Анна зупинилася, зачаровано вдихаючи повітря, наповнене цією музикою. Її погляд знайшов джерело звуків: молодий хлопець грав на вуличному роялі, натхненно, пристрасно, ніби виплітав із нот власну історію. Навколо зібрався невеликий натовп – люди заворожено слухали.

Вона обвела поглядом лавки – усі зайняті, крім однієї. Там, трохи осторонь, сидів чоловік. Лисий, кремезний, у темному плащі. Його обличчя залишалося нерухомим, а погляд – застиглим. Здавалося, він не просто слухав музику, а вдивлявся крізь неї у щось своє, далеке і недосяжне.

Анна наблизилася, м'яко постукала пальцями по дереву лавки.

— Вибачте, можна присісти?

Чоловік не повернув голови. Лише ледь помітно кивнув.

Вона опустилася поруч, зробила ковток лате, відчуваючи, як тепло поширюється по тілу. Вітер легенько ворушив її волосся, а сонячні промені лоскотали шкіру, створюючи ілюзію затишку. Але думки не відпускали.

Щось було в цій музиці, що тривожно торкалося її душі. Немов вона була частиною якогось невідомого їй сценарію. Немов ця мелодія була відлунням чужого болю, чужої пам'яті.

Вона крадькома глянула на чоловіка поруч. Його руки були складені разом, пальці легко стискали один одного. Він сидів нерухомо, дихав рівно, але в його тиші було щось напружене. Як у звіра, що завмер перед стрибком. Або у людини, яка давно звикла чекати.

Анна перевела погляд назад на піаніста, на людей, що слухали його. Місто здавалося таким мирним, звичайним. А десь поруч блукала темрява. Вона це знала. Відчувала.

Вона зробила останній ковток кави, піднялася і рушила далі.