Читати книгу - "Слідами дощу, Taras Havrysh"

Анна повернулася у відділок із задумливим виразом обличчя. Її думки металися від знайденої в архіві інформації до запитань, які досі залишалися без відповіді. Вона зайшла до свого кабінету, де Артур був по вуха занурений у свої справи. Він навіть не підняв голови, коли вона пройшла до столу і відкрила ноутбук.

Зітхнувши, Анна відкрила поліцейську базу і ввела ім'я: Макс Шумер. Натиснула «Пошук» і затримала подих. Нічого. Вона перевірила ще раз. Система видала сухе: «Збігів не знайдено».

Вона змінила конфігурацію запиту: Максим Шумер, 1990 рік народження. Знову нічого.

"Цей чортовий псих не має ні паспорта, ні ідентифікаційного коду, ні банківських карток… Як він взагалі існує?" – подумала вона, глибше впиваючись пальцями у клавіатуру.

– Ти, часом, не збираєшся розламати той ноутбук навпіл? – почулося позаду.

Анна підняла голову. Артур стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї з прищуром.

– Що ти задумала? – спитав він. – Ти ж пам’ятаєш, що ми напарники, чи вже ні?

– Артуре, – видихнула вона. – Просто не зараз.

– Ой, не подобається мені це. У тебе той вираз обличчя, як перед тим, як ти вплутуєшся в щось таке, за що потім отримаєш по шиї. Ну дивись, якщо попадеш у халепу – рятувати тебе доведеться мені, а я планував сьогодні ввечері попити пива й подивитися футбол. Тож давай без дурниць.

Анна лише знизала плечима.

У цей момент двері прочинилися, і в кабінет зайшов начальник. Він мав звичний суворий вираз обличчя, але в очах читалася напруга.

– Отже, слухайте уважно, – почав він. – Сьогодні ввечері прогнозують грозу. Ви самі розумієте, що це означає. Наші гості з Києва вирішили діяти по-своєму. Вони запускають свою спецоперацію.

Артур театрально підняв брови:

– А що, ми їм заважаємо? Може, серед нас маніяк, а вони хочуть працювати без зайвих очей?

Начальник прожогом глянув на нього:

– Артуре, ще одне таке «вдале» зауваження – і буде тобі догана.

– Все, мовчу, – буркнув Артур, піднявши руки вгору. – Нарешті зможу подивитися футбол у спокої.

– Всіх місцевих поліцейських відпускають додому. Київські слідчі хочуть діяти автономно. Але ви всі залишаєтеся на зв’язку, – продовжив начальник.

Анна і Артур переглянулися. Атмосфера у відділку з кожною годиною ставала все більш напруженою. Щось підказувало Анні, що ця ніч буде далеко не спокійною.

– Гаразд, – кивнула вона. – Що ж, чекаємо новин.

Начальник вийшов, залишивши їх удвох. Артур почав збиратися додому, а Анна залишалася на місці, втупившись у монітор. Вона відчувала – часу у неї майже не залишилося.

– Анно, – знову звернувся Артур. – Я тебе знаю. Якщо ти щось задумала – просто скажи.

Вона поглянула на нього, але промовчала.

– Ти мене лякаєш, – додав він, застібаючи куртку. – Ну, дивись… Тільки не вляпайся в якусь дурню, добре?

Вона кивнула. Але обидва знали – це обіцянка, яку вона навряд чи зможе виконати.