Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

– Для кого ви живете? – я погано розумів логіку законсервованого світу. Жодного натяку на розвиток.

– Ми, – орнітолог закотив очі під лоба, – виконуємо священну місію збереження видового різноманіття Землі. Не кожній планеті випадає рідкісний шанс мати унікальний тваринно-рослинний набір.

– Тому й питаю, – нервував, – для кого працюєте? Заради власного задоволення? Хтось бачить результат?

Мако дивився на мене як на печерного неандертальця. В очах я читав жалість, зневагу й скорботу. Скучив турок за Середземним морем, але приховував ностальгію. Всі тут висмикнуті з рідних домівок, тягнуть лямку тяжкої праці: шлях додому відрізано.

– Хто керує громадами? – моє питання змусило орнітолога схаменутися й напустити на обличчя суворий вираз.

– Про це тобі рано знати.

– Дайте здогадаюся… Первісний устрій з елементами матріархату, – спеціально провокував Мако.

– Примітивно мислиш. У нас є Кодекс і троє Мудрих, – вчений підвівся з табурета, заклав руки за спину й поглянув удалечінь. – Вони живуть понад тисячу років і опікуються Заповідником. Це творіння Перших Мудрих. Воно неоціненне. Охорона живого. Ось вища мета, про яку ти волів знати. На Землі ви нищите ліси, воюєте, псуєте екологію й прирікаєте свій вид на вимирання. А в Заповіднику відновлюють загублене. Я чув, – Мако задоволено присвиснув, – що скоро Мудрі зачинять портали та ізолюють наш світ від решти, аби уникнути потрапляння сторонніх.

– Ви суперечите самі собі. Хто працюватиме?

– В далекосяжних задумах керманичів годі шукати огріхи, – орнітолог рвучко повернувся до мене. – План трьох розроблений на століття вперед. Наш світ котиться правильною колією в майбутнє, де чиста вода, свіже повітря, впевненість та процвітання. Без цивілізації! Вона загроза живому. Технічний прогрес – убивця. Польоти в космос і ядерна зброя – зло. Зрештою, людство знищить планету, і через портали смерть проникне сюди.

– Ви досить обізнані, – мені моторошно від одкровень Мако.

– Тобі пропонують шанс вижити й дати здорове потомство. А робочі руки… – орнітолог примружив очі. – Навколо багато бідних світів, звідки до нас вишикується черга дармових робітників.

Мако цілих півтори години хлюпав у мене різноманітною інформацією. Я слухав уважно, однак без конспектування запам’ятати той обсяг знань просто неможливо. Нарешті Мако втомився.

Сонце видряпалося майже в зеніт. Знизу почулися голоси.

– Гадаю, поки досить, – змилостивився вчений в передчутті смачного обіду. – За годину піднімешся сюди.

– А ви? – спитав задля ввічливості.

– Пізніше, – Мако відпустив мене помахом руки й подався до полиці з книгами.

Внизу охоронці оточили мою дорогоцінну особу щільним квадратом і урочисто провели під навіс, де хазяйнувала та сама кругловида жіночка. Вона швиденько виставила переді мною закуски, гарячі страви й знайомий шипучий компот у кухлі. Занадто моторна кухарка раптом перекинула миску з апетитним бульйоном. Масний окріп ляпнув на мої руки й футболку. Я підскочив, перекинув стіл і довершив розгром. Побилися тарілки, репнув кухоль, закуски валялися долі, притрушені духмяними спеціями.

Бідна жіночка защебетала на межі ультразвуку й кинулася витирати хустиною моє тіло. Я відбивався, мовляв, не потребую енергійного масажу, а налякана куховарка вперто підбиралася до штанів. Я відбіг на безпечну відстань, бо мої пояснення наче горохом об стіну.

Охоронці захоплено гигикали, штрикаючи пальцями в мій бік і були схожі на фіно-угорських дикунів, яких тисячу років тому ганяли київські князі.

Жіночка зрештою заспокоїлася. Навела під навісом лад і пригостила тим, що лишилося. Я поїв, попив і пішов блукати поселенням. Охоронці хвостиком за мною. Ввічливо відпихали від частоколу, коли я надто близько до нього наближався. З такими дядьками жартувати лячно.

Годинників у мешканців я не бачив, але щось на кшталт сонячного хронометра виднілося біля воріт. Роздивитися ближче завадив Мако. Червона феска висунулася з кімнати на шпилі:

– Час!

Я під конвоєм подався до споруди.

Орнітолог приготував грубий папір і стилос, наповнений смердючим чорнилом.

– Записуй, – турок зчепив пальці рук, задер голову й поважно сказав: – По-перше, жодної шкоди людям. Фізичної та моральної. По-друге, жодної шкоди птахам. Вони – священні. По-третє, жодної шкоди собі. Суїцид – ганебна форма втечі від труднощів. Права! Людина має право на їжу, сон і відпочинок.

– Все?

– А ти гадав, тут існує конституція? Життя в Заповіднику привабливе простотою.

В очах Мако я читав протилежне. Вчений пам’ятав Землю. Хіба рай замінить батьківщину? Тягне турка до рідної землі. Чужина заморожує почуття й рве коріння. За шкаралупою байдужості ховалися біль та скорбота. Я побачив, і Мако вмить сховався за нудним перерахуванням заборонених дій стосовно істот Заповідника. Їх заборонено вбивати, калічити, їсти, знущатися, прив’язувати й використовувати тягловими тваринами.

– Навіть захищатися заборонено, коли та перната гадина захоче мене з’їсти? – я протестував проти відвертої дискримінації.