Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Уже йдучи вулицею, Роан подумав, що Адама могла підіслати Юнта. Вона неодноразово попрікала Роана, що той хоче погрузнути в світі похоті і розпусти. Хоча, за все своє свідоме життя він ні разу не здійснив ні одного гріха із цих пекельних відділів. Та мадам Юнту це ніяк не переконувало. Для неї все знаходилося щось, що давало їй повід для її моральних пропрікань.

Не можна сказати, що Роан зовсім ніколи не любив свою дружину. Любив. Як знайому. Як друга. Як сестру. Можливо, колись давно десь навіть трохи більше як сестру. Та жінки в ній вже давно він не бачив від слова зовсім. Зрештою, і сама пані Юнта, напевне не бачила себе жінкою також.

Ні, вона не була повністю така вже погана. Вона навіть могла бути не поганим співрозмовником. Але лише тоді, коли в неї був гарний настрій. Оді вона могла навіть і підтримати словом. Та це бувало дуже рідко. А так, була нічим не інакшою за багатьох інших. Хоча не мала, як би то сказати, власного сприйняття.

Роан йшов вулицею. І тут він почав задумуватися про своє життя. Про сенс його життя. Про дім, де його будуть чекати не лише собака і кут. Він хотів проводити вечори з кимось, з ким зможе вести бесіду про геть усе. З ким зможе ділитися всіма своїми таємницями. З ким зможе бути повністю відвертим. І разом із тим, в кому буде цілком впевненим.

Але він був один. А його шлюб був фікцією. І не більше. В реальності ж він не мав ні дружини, ні коханки, ні навіть подруги. Як довго це буде продовжуватися? І головне, настільки його стане в такому житті? Він розумів, що повністю заплутався в собі. Чоловік зітхнув. Як же ж він від цього всього втомився.