Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Ліфт зупинився, і двері відчинилися в сутінках паркінгу. Тут пахло вогкістю, бензином і холодним залізом. Мені не потрібно було тут бути, бо авто я водити не вмію і власного відповідно у мене ніколи не було. Хоча у батька була якась стара іномарка, але довго він на ній не встиг поїздити. Єдині звуки тут — відгомін віддаленого мотора та глухі краплі води, що збиралися на стелі і падали.  

Я зробила крок вперед, намагаючись вислизнути з його пальців, але він стиснув мою руку ще сильніше.  
— Не бійся, пташко... — прошепотів він, і цей голос — низький, оксамитовий — впивався мені прямо в мозок.  

Я відчувала, як гаряче тепло його тіла пронизує кожен мій нерв, але холод паркінгу розливався по шкірі, змушуючи мене дрижати.  
— Відпустіть мене... хтось побачить...  
Арсен зупинився, нахилившись так близько, до шиї, що я відчувала його дихання.  
— Бачиш, у цьому вся твоя проблема, Карино... — він повільно провів пальчиком по шиї — Ти все життя боїшся, що тебе хтось побачить.  

Його губи ледь торкнулися моєї щелепи, і я здригнулася, закриваючи очі.  
— Скажи мені тільки одне... — його голос став зовсім тихим, майже пестливим. — Ти боїшся мене чи саму себе?  
Я судомно ковтнула повітря.  
— Це неправильно...  
— Ні, це чесно. — Він різко підняв моє підборіддя, змушуючи мене подивитися йому в очі. Темні, холодні — очі чоловіка, який завжди брав, що хотів. — Я бачу, як ти дивишся на мене. Як перестаєш дихати, коли я біля тебе.  

Його пальці ковзнули по моїй блузці, розстібаючи другий ґудзик.  
— Не треба...  
— Тоді зупини мене.  
Я хотіла відштовхнути його, але замість цього моя рука торкнулася його грудей. Серце калатало, як божевільне, а його здавалося більш стриманим. Воно билося так, ніби нічого не відбувається. Рівно: стук, стук, стук...  
— Бачиш? — Він нахилився до мого вуха. — Ти вже зробила свій вибір.  
Він притиснув мене до холодного бетону, і я видихнула гостро, коли його губи вп'ялися в шию.  
Сором, страх, збудження — все змішалося в один розпечений коктейль, який розливався по венах.  

Я знала, що десь неподалік могли бути люди. Що за якимось кутом могла стояти камера. Але зараз це здавалося неважливим. Знову цей момент, коли хочеться розчинитися і не думати більше ні про що.  
— Більше цього не буде... — видихнула я, коли він знову розірвав ґудзик і провів пальцями по голій шкірі.  
— О ні, Карино... — його голос став ще нижчим, ще небезпечнішим. — Це тільки початок.  
Я закрила очі, віддаючи себе у ці сильні, безжальні руки.  

Його пальці вп'ялися в мою талію, і я відчула, як гаряча хвиля накриває тіло. У паркінгу пахло бензином, сирим бетоном і небезпекою.  
— Ти вся тремтиш... — шепіт ковзнув вздовж мого вуха, змушуючи серце калатати.  
Я заплющила очі, намагаючись зібратися докупи, але він ніби відчував цей внутрішній спротив і ще сильніше притис мене до холодної стіни.  
— Не треба... — мій голос зрадливо затремтів.  
— Що саме? — його губи торкнулися моєї щоки. — Не треба мене... чи не треба того, що я з тобою роблю?  

Я зціпила зуби, але він лише усміхнувся — повільно, впевнено. Його пальці ковзнули по моєму зап'ястю, піднімаючи руку над головою. Він утримував мене так, ніби знав — я можу втекти, але не втечу.  
— Вам... тобі важливо це все контролювати?  
Його очі потемніли.  
— А тобі важливо цьому опиратися?  

Його подих обпалював мою шкіру. Я відчувала кожен сантиметр цієї небезпечної близькості.  
— Колись мені було важливе навчання... — прошепотів він. — Тепер мені важлива тільки напруга... і те, що з нею можна зробити.  
Я стиснула пальці, ніби хотіла відштовхнути його, але він зловив мою руку і притис її до своєї грудей. Його серце билося рівно, наче ця ситуація була для нього звичною.  
— Карино... скажи, що тобі страшно.  
— Мені страшно...  
— Добре. Це означає, що ти жива.  
Він нахилився до моїх губ, і я вже майже здалася...  

Аж раптом десь ліворуч клацнули дверцята автомобіля. Я різко розплющила очі і побачила Машу — його руду секретарку, яка завмерла біля свого економ-класу з пластиковими чохлами на сидіннях. Її обличчя застигло в презирливій напівусмішці.  
Але Арсен навіть не глянув у її бік.  
— Забий на неї... — прошепотів він мені на губи.  
Його пальці стиснули моє підборіддя, змушуючи знову подивитися йому в очі.  
— Зараз існуєш тільки ти.  
Він впився в мої губи так, ніби це було неминуче. Я відчула, як світ стискається до двох тіл, двох подихів...  
Маша грюкнула дверима і рушила з паркінгу. Але ні я, ні він навіть не озирнулися.  
Тільки коли її авто зникло, я вирвалася з його рук, намагаючись зловити подих.  
— Що Ви... ти робиш зі мною?..  
Арсен провів пальцями по моїй нижній губі.  
— Вчу слухати тишу між нотами.