Читати книгу - "Не сподівайтеся позбутися книжок"

У.Е.: Це історія «П’єра Менара» Борхеса. Він уявив автора, котрий спробував переписати «Дон Кіхота», додавши туди історії та культури Іспанії XVII століття. І написав «Дон Кіхота», текст якого є ідентичним роману Сервантеса, але має інше значення, тому що фраза, сказана сьогодні, не має того ж значення, яке мала в ті часи. І ми читаємо її інакше, внаслідок безкінечних прочитань, які вона спровокувала і які стали ніби невід’ємною частиною оригінального тексту. Невідомому шедевру натомість так не пощастило.

Ж.-К.К.: Шедевром не народжуються, а стають. Варто додати, що великі твори через нас впливають один на одного. Ми, поза сумнівом, можемо пояснити, як Сервантес вплинув на Кафку. Але ми також можемо і сказати — Жерар Женетт це довів, — що Кафка вплинув на Сервантеса. Якщо я читаю Кафку до того, як прочитаю Сервантеса, крізь мене і мою свідомість Кафка вплине на читання «Дон Кіхота». Так само наші життєві траєкторії, особистий досвід, час, у який ми живемо, інформація, яку здобуваємо, все, навіть сімейні негаразди чи проблеми дітей, впливає на читання старих текстів.

Мені часом хочеться розгортати книжки навмання. Так, минулого місяця, я розгорнув останній розділ «Дон Кіхота», отой, що його найменше читають. Санчо, повернувшись на свій «острів», зустрічає одного зі своїх друзів на ім’я Рікоте, converso, тобто похрещеного мавра, якого, згідно з королівським наказом (це історичний факт), вирішують відправити назад у Берберію в Африці, в країну, якої він не знає, мовою якої він не говорить, релігію якої не сповідує, бо народився вже в Іспанії, як і його батьки, і вважає себе добрим християнином. Ця сторінка дивує. Вона говорить до нас про нас самих, без посередників: «Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій», — каже персонаж.[14] Авторитет, знайомість і актуальність великої книжки: ми розгортаємо її, і вона говорить про нас. Тому що ми жили і наша пам’ять додалася до власне книжки.

У.Е.: Так із «Джокондою». Да Вінчі створив і прекрасніші, як на мій смак, витвори — наприклад, «Мадонну в скелях» чи «Пані з горностаєм». Але «Джоконда» отримала найбільше інтерпретацій, які, немов шари осадових порід, наклалися на полотно і його змінили. Еліот уже все це сказав у своєму есеї про «Гамлета». «Гамлет» — це не шедевр, а невпорядкована трагедія, де не вдалося гармонізувати різні джерела. З цієї причини вона стала загадковою, і всі продовжують себе запитувати про її сюжет. «Гамлет» не шедевр за своїми літературними якостями; він став шедевром, тому що опирається нашим інтерпретаціям. Іноді достатньо сказати божевільні слова, щоби подолати минуле.

Ж.-К.К.: А ще є відкриття забутого. Твір долає час і ніби чекає на нагоду потрапити на світло. Якось на телебаченні в мене запитали, чи я хотів би поставити «Батечка Горіо». Цей роман я читав щонайменше тридцять років тому. І одного вечора я сів, аби його погортати. Не зміг облишити, поки дочитав до кінця, що сталося о третій або четвертій годині ранку. Я відчував таке биття на цих сторінках, таку енергію письма, що не міг відвести очі ні на мить. Як так могло статися, що неодружений бездітний Бальзак написав цю книжку у віці тридцяти двох років, жорстоко, точно і правильно на кісточки розібравши стосунки старого батька з доньками? Він, наприклад, розповідає Растіньяку, із яким живе в одному пансіоні, що піде подивитися, як доньки проїжджатимуть Єлисейськими полями. Це він оплатив їм карети, лакеїв і все, що може їх ощасливити. І він, звісно, збіднів, навіть розорився. Йому страшно соромити їх своєю присутністю, тож він не показується, не робить у їх бік ані жесту. Задовольняється захопленими коментарями тих, хто їх роздивляється, і каже Растіньяку: «Я хотів би бути собачкою в них на колінах». Знайти таке! Час до часу трапляються ще й колективні відкриття, але особистісні відкриття дуже цінні, і кожен може їх сягнути, ввечері взявши з полиці забуту книжку.

У.Е.: Я пам’ятаю, як у юності відкрив Жоржа де Натура, в якого я просто залюбився, подумки запитуючи, чому його не вважають генієм рівня Караваджіо. Десятиліття потому Латур був перевідкритий та належно оцінений. І він став дуже популярним. Іноді досить зробити одну виставку (чи перевидати книжку), щоби викликати несподівану й шалену пристрасть.

Ж.-К.К.: Ми можемо заодно порушити тему протистояння деяких книжок знищенню. Ми вже говорили про те, як іспанці повели себе з американськими народами. З їхніх мов і літератур ми зберегли лише три кодекси майя і чотири кодекси ацтеків. Два з них було знайдено дивом. Один — майя — в Парижі, другий — ацтеків — у Флоренції, тому його називають codex florentino. Чи справді існують хитрі та вперті книжки, що хочуть вижити та потрапити нам на очі одного дня?

Ж.-Ф. де Т.: Можливо, привласнення рукописів і цінних книжок є спокусою для тих, хто точно розуміє їхню цінність. Зберігача Національної бібліотеки в Парижі нещодавно було звинувачено в крадіжці рукопису з фондів юдаїки, якими він опікувався.

У.Е.: Є книжки, що вижили завдяки крадіям. Ваше питання нагадало мені історію флорентійського графа Джіроламо Лібрі, який жив у XIX столітті, був великим математиком і став громадянином Франції. Як великий і дуже поважний вчений він був обраний надзвичайним комісаром з порятунку рукописів, що належали до національного надбання. Він об’їздив усю Францію, обійшов усі монастирі та міські бібліотеки, звідки забрав дуже цінні документи та велику кількість коштовних книг. Його роботу схвалює країна, яка його прийняла, аж до дня, коли стає відомо, що він забрав у власне використання тисячі безцінних документів і книжок. Йому загрожував суд. Але вся французька культура — від Гізо до Меріме — підписала маніфест на порятунок бідолашного Джіроламо Лібрі, пристрасно говорячи про його чесність. Італійські інтелектуали також постали на його захист. На підтримку безпідставно звинуваченого нещасливця розгортається безупинна кампанія. І триває навіть після того, як у нього вдома було знайдено тисячі документів, у викраденні яких його й звинувачували. Можливо, він чинив подібно до європейців у Єгипті, що знаходили речі, які вважали