Читати книгу - "І прибуде суддя"

«Облиш, — подумав я раптом. — Адже вони все добре знають. Знають про твої провини, знають, хто ти насправді».

Але народивши цю думку, я майже відразу постарався її вбити. Мені не потрібні ані звинувачення, ані виправдання. Вони однаково не мають наді мною сили.

Лють моя росте. Не тямлячи себе, я хапаюся за намордник, починаю його здирати. Боляче смикається язик. Я закидаю руку за голову, намацую гумову застібку, розстібаю, і намордник починає спадати. З огидою намагаюся виплюнути мішок з язика. Зрештою, я здираю його руками. Жбурляю геть, намордник вдаряється об стінку і з пронизливим серед цієї моторошної тиші дзенькотом падає на підлогу.

Вже ліпше загинути опираючись, ніж безмовно грати у незрозумілу, але від того не менш жахливу гру.

Та ніхто не зайшов. Зате відчинилися двері до третьої кімнати. Мене мовби запрошували зайти туди. Я підійшов до дверей, і щось наказало мені спинитися. Крізь двері я побачив, що стіни цієї, третьої, кімнати обклеєні суцільно чорними шпалерами. Я обережно заглянув. Як і в двох попередніх — анікогісінько. Поволі, вагаючись, я таки зайшов.

Ця кімната була найменшою з усіх трьох. Чорнота її здалася ще виразнішою всередині, при світлі так само потужної лампочки. Оглянувшись, я побачив, що двері безшумно зачиняються.

Останнє, що я відчув, був приємний солодкуватий запах, який звідкись з’явився і став забивати ніздрі, проникати, здавалося, до рота, вух, в очі. Опираючись йому, я чомусь виставив руки вперед. Ось і все, майнула думка, кінець такий безболісний і навіть приємний. Пахне апельсинами, ні, абрикосами, ні, спілими сливами чи швидше квітами, але якими саме, я вже визначити не зміг.

18 листопада

Прокинутися від штурхана і, прочумавшись, побачити, що тебе штурхонула жінка — це ще стерпіти можна. Але прокинутися за прилавком крамниці, до якої так поспішав уночі, — це вже занадто. До того ж у розтріпаному, розкуйовдженому вигляді з недопитою пляшкою поганющого плодово-ягідного вина в руці. Але факт залишається фактом: саме таким я постав перед самим собою, жінкою і двома чоловіками, які стояли наді мною, причому один з чоловіків був міліціонером.

— Хто ви такий, громадянине, і як сюди потрапили? — суворо спитав міліціонер.

— Я теж хотів це знати, — сказав я і підвівся. В голові шуміло, мов після перепою, всередині пекло.

— Ми не жартуємо, — сказав міліціонер і простяг руку. — Ваші документи.

Я оглянув себе. Гм, одягнутий у куртку. Пригадав кімнати, в яких побував перед тим, і, зітхнувши, поліз до внутрішньої кишені піджака. Паспорт виявився на місці.

— Ось, будь ласка.

Міліціонер погортав паспорт.

— Отже, ви живете у Старій Вишні?

— Так, уже три місяці, — підтвердив я.

— А де працюєте?

— В районному суді. Помічником голови суду.

— Ви працюєте в суді? — невимовно щиро здивувався міліціонер-сержант. — Як же ви дійшли до такого?

Я промовчав, міркуючи, як пояснити, чому я тут опинився, і що можна казати, що розповідати взагалі.

— Я пригадую, — сказала жінка, яка була продавцем, але не тією, до якої я йшов уночі. — Вчора він приходив, постояв біля прилавка, нічого не купив. Мабуть, придивлявся, що вкрасти.

Тут у мене майнула рятівна думка. Вона була слабенька, але я за неї ухопився.

— І що ж я вкрав? — спитав я. — А якщо вкрав, то навіщо повернувся до вас?

— Зараз перевіримо, — пообіцяла жінка. Вона оглянула приміщення крамниці, обдивилася полиці, заглянула під прилавок і здивовано відзначила, що не вкрадено нічого.

— Геть нічого? — не повірив міліціонер.

Як з'ясувалося — ні. Навіть виторг, який не встигли вчора здати, виявився на місці. Я мало не засміявся від щастя. Адже ця жінка могла викликати міліціонера не відразу, як побачила невідомого, могла звалити на мене бозна-що.

— Дякую, — прошептав я.

Здивований сержант взявся виясняти, як і навіщо я заліз вночі до магазину.

— От ми це зараз і з’ясуємо, — сказав я і звернувся до продавщиці. — Замок був на місці?

Тепер настала її черга ще більше дивуватися. Так, замок був на місці. Навіть не один, а два.

— А інших дверей немає? — спитав міліціонер.

Були й інші двері. Але на них теж висів чималий добротний замок, на якому стояла пломба. Вікна теж виявилися цілими і замкненими. Сигналізація була справною, вона її сама відключала.

— Може, він вкрав ключі в Інни? — висловила припущення продавщиця.

— А якщо вкрав, то як він, коли заліз всередину, замкнув двері знадвору? — спитав міліціонер.

Я подумки подякував за запитання. (Відповіді не було. Як виявилося, Інна мала їхати зранку на базу за товаром. Подзвонили туди. Інну розшукали, і вона відповіла, що ключі в неї ніхто не викрадав.)

Міліціонер пошкрябав потилицю і сказав, що мусить, хай там як, відвести мене у райвідділ і скласти протокол. Я погодився.

— То як ви все ж таки опинилися в магазині? — спитав він дорогою.

Я розповів, розумівши, що розповідати, як було насправді, — значить зашкодити собі. До того ж мені хотілося тепер лишитися наодинці з собою, розібратися в думках, відчуттях, проаналізувати те, що трапилося, нарешті просто відпочити, хоч я не був стомлений фізично. Доставлений у райвідділ, я ще раз був допитаний черговим і повторив те саме. Формальних підстав не вірити мені у них не було. Вони могли, звісно, затримати мене до з’ясування обставин, хоча б на дві доби, але не стали цього робити. Все ж я був не останньою людиною в містечку: не бомж, не злодій, не якийсь приблуда, а молодий спеціаліст, до того ж працював у суді. На щастя, черговий не знав, що вчора я вже приходив сюди і підозрювався у замаху на життя Ніли Трачук.

Відпущений на всі чотири боки, я вирішив замельдуватися до суду, хоч і мав на щоках добрячу щетину. Плентаючись туди, я обміркував усе і дійшов висновку, що нічна сновида Інна, швидше за все, теж належить до банди, яка протримала мене цілий день в тих ідіотських кімнатах. Так, цілий день, бо я вже знав, що тепер не середа, а четвер.

В суді виявилося, що мене вже давно очікує Микола Мефодійович. Що мене вчора розшукували цілий день. Що голова суду на мене взагалі дуже сердитий. І це виявилося правдою.

— Чи не здається вам,