Читати книгу - "І прибуде суддя"

— Вона наклала на себе руки, — нагадав я.

— Тим більше, тим більше, — наче зрадів голова. — Проходить якийсь час, ви знайомитеся з іншою дівчиною, ночуєте в неї, і вона, як не дивно, теж позбавляє себе життя. Нарешті вас знаходять у крамниці, куди ви невідомо як і навіщо залізли.

— Отже, ви все знаєте, — сказав я.

— На жаль, — сказав голова. — Повторю, на жаль. Мені щойно подзвонили з приводу магазину…

«Невже жебрак?» — подумав я і спитав уголос:

— З райвідділу міліції?

— Так, з райвідділу. Чому вас це дивує? У нас прийнято інформувати.

— А про Нілу Трачук вас коли поінформували?

— Вчора. І теж правильно зробили. Чому ви усміхаєтеся? Я б на вашому місці не усміхався. Я б серйозно задумався.

І все ж таки я усміхався. Неприховано, бо не міг себе стримати. Я зрозумів, що голова суду віднині мій мимовільний спільник, що поводить він себе так, як і мала б поводити людина, котра знає тільки ці три факти, пов’язані зі мною: самогубство двох дівчат і моє загадкове проникнення до крамниці господарчих товарів. А я було мало не все місто став підозрювати у якійсь змові проти мене.

«Може, розповісти йому все, як є? — подумав я. — Але що розповідати, коли я, власне, сам нічого до пуття не збагну».

— Чому ви мовчите? — сказав голова. — Вам нема чого сказати?

Я повторив йому версію, яку вже виклав міліціонерові-сержантові та черговому. Й одразу ж попросив дозволу піти додому поголитися і відпочити. Голова дозволив, правда, так сумно, що мені защеміло серце.

«Невже прощається?» — подумав і поспішно вийшов.

— Ви почали відпускати бороду? — спитала мене секретарка. — Кажуть, ви…

— Я почав відпускати хвоста.

Секретарка захихотіла мені вслід. Я озирнувся і глянув на неї. Сміх на її вустах якось раптово погас. Чи мені геть усе на світі ввижається не таким, як є насправді? Сам не знаю чому, я повернувся до столу і, перш ніж секретарка розкрила рота, підняв її разом зі стільцем і хоча й добряче напружившися, але обережно поставив на стіл.

— Що ви роби…

— Тихо, — сказав я. — Тихо, а то заріжу. Я такий.

Йдучи до виходу, ледве стримав себе, щоб не озирнутись. А проте, я й так знав, що вона злякано дивиться мені навздогін.

Біля самого виходу з суду я подумав, що мені треба зайти до кабінету. Навіщо, я не знав, але знав, що треба. Я мацнув по кишені, сподіваючись, що ключів нема. Але вони виявилися на місці. Може, заради них мене й тримали цілий день у загадковому ув’язненні? Але чим можна поживитися у цій маленькій норі, яка схожа на келію ченця, бачену мною в якомусь фільмі?

Я зайшов і сів за стіл. «Щось я не запитав у голови суду», — подумалось мені. Щось мав запитати. Я став пригадувати і не зміг. Зате збагнув, навіщо я тут. Я чекав дзвінка. Дзвінка від «жебрака». Він має щось мені сказати. Щось пов’язане з минулим днем, тими кімнатами.

Я просидів у кабінеті годину, а може, й більше. За цей час зайшов старий суддя Микита Григорович і повідомив, що вчора мене дуже шукали. «Я знаю, — відказав я. — Був хворий і взагалі…» І взагалі, не ваша справа допитуватися, де я був, ледь не сказав, але вчасно прикусив язика, бо він мене про те не питав. Суддя спитав, чи мені сьогодні ліпше, авжеж, ліпше, підтвердив я, і він дав мені спокій.

Лишившись знову сам, я вже знав, що помилився, думаючи про дзвінок «жебрака». Він повинен зателефонувати не тому, що має мені щось розповісти. Він має про щось нагадати.

Але апарат мовчав. Не озвався він і за годину. Тоді я зателефонував до Миколи Мефодійовича, щоб спитати, чому мене направили до Старої Вишні, якщо я тут не потрібен і навіть моя теперішня посада не передбачена штатним розкладом.

— Ах, це ви, — зовсім не зляканим, а швидше сміхотливим голосом сказала секретарка. — А Миколи Мефодійовича вже немає. — Голос її посмутнів. — Він пішов на похорон.

— На похорон?

— Так. Сьогодні ховають Нілу. Нілу Трачук. Ви ж про неї питали.

— А Микола Мефодійович….

— Він їхній далекий родич.

«У цьому місті всі родичі», — ледве не сказав я, але стримався, чемно, аж защемів язик, подякував і поклав трубку.

Тепер я знав, що мав мені сказати «жебрак». Він мав мені нагадати про похорон. Я навіть ледве не подумав «запросити на похорон», але згадав, що на похорон не запрошують.

Наче якийсь тягар звалився з моїх плечей. Я підвівся і прожогом кинувся до дверей.

* * *

На півдорозі до будинку, де жила Ніла, я збагнув, що навіть на сумні церемонії не ходять у такому вигляді, і повернув зовсім на іншу вулицю. Вдома похапцем поголився і одягнув замість пожмаканих чисті сорочку й штани, за браком іншого той самий светр, сяк-так почистив черевики. Тиша, що панувала в домі, чомусь здалася мені підозрілою, але часу роздумувати не лишалося, тому я кинувся йти, майже бігти туди, куди міг спізнитися.

На підході до знайомої вулиці я побачив крізь голі дерева на початку сусідньої вулиці хвіст людського натовпу і зрозумів, що то рухається похоронна процесія. Перетнувши бігцем чийсь город, я навіть випередив її. Біля хвіртки старої хати стояли дві жінки, я приєднався до них. Старша з жінок, швидше бабуся, подивилася на мене так, наче силкувалася впізнати, але нічого не сказала, як і її дочка чи сусідка.

Нарешті я побачив обличчя мертвої Ніли. Воно зовсім не змінилося, не стало гіршим, і тільки здивована печаль навіки завмерла на ньому.

Я став майже в останній ряд, намагаючись бути якомога непомітнішим. Чув, як плачуть жінки і серед них Нілина мати. Людей було чимало, може, з півсотні, багато молодих і дітей, мабуть, учнів музичної школи. Ні дорогою, ні на кладовищі я не побачив «жебрака», натомість завважив кількох знайомих: крім Миколи Мефодійовича і Степана Колбуна, ще одну працівницю прокуратури, з якою недавно познайомився, і сусідку моїх господарів. Пошукав ще когось і вже на кладовищі зрозумів, кого: я сподівався впізнати двох здорованів, котрі били того злополучного вечора