Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Щастя наше, що вона справді була Прудка й мала дивовижний хист перемахувати з дерева на дерево. І все ж, аби не впасти йому в пазури, вона потребувала всієї своєї обачності й сміливості. Я не міг стати їй до помоги. Червоноок був такий сильнющий, що на клапті роздер би мене.

Так довіку залишилося в мене покалічене плече — пам’ятка його рук. Дощовою погодою воно добре давалося взнаки й ломило.

Покалічив він мені його, коли Прудка нездужала. Либонь, то в неї був напад пропасниці; ми всі частенько хворіли на неї. В кожному разі, вона була тоді якась млява, квола, немоторна. І ось у такому стані їй довелось утікати від Червоноока, що заскочив її десь поблизу лігва диких собак, кілька миль на південь від сельбища. Раніш вона поводила б його трохи по лісі, дражнячи, а тоді подалася б прямцем, лишивши його далеко ззаду, і незабаром була б у захистку нашої печерки, вузької з проходу. Тепер же вона була надто квола й незграбна, аби ще дражнитись. Він раз у раз заступав їй стежку, і вона мусила обернути всю снагу тільки на те, щоб уникнути його лап.

Здоровій їй утекти від нього було б заіграшку, а тепер на те потрібні були всі її хитрощі й уся обережність. На щастя, вона мала перевагу в тому, що могла бігти по тонших, ніж він, гілках і перестрибувати далі. Ще й надто, вона несхибно визначала віддаль і інстинктивно вгадувала тривкість гілки чи сучка, навіть підгнилого.

Гонитва не мала кінця. Круг по кругові, туди, сюди гасали вони обоє лісом. А в Плем’ї наростало збудження. Знявся шалений джергіт; він то гучнішав, коли Червоноок відставав, то стишувався, коли він наганяв Прудку. Жінки верещали й шварготіли, чоловіки в безсилій люті били себе в груди. Найдужче розпалився Мордань, і хоч він також притихав, коли наближався Червоноок, але не настільки, як решта.

Щодо мене, то я не показав себе там вельми відважним. Я був хто завгодно, тільки не герой. Та й яка б із того була користь, коли б я зчепився з Червонооком? Він був така здоровезна потвора, така пекельна звірюка, що в двобої з ним я не мав би жодної надії. Він убив би мене, а нікому б тим не помоглось і на крихту. Прудка не встигла б дістатися до печерки, як він зловив би її. Отож я міг тільки дивитись у безсилій люті, вхилятися геть йому з дороги й замовкати, коли він наближався.

Година минала по годині. Було вже далеко за полудень, а гонитва все тривала. Червоноок поклав собі зморити Прудку й навмисне загонив її. Вона довго кріпилась, та врешті почала втомлюватися і не могла вже стрибати так стрімголов. Тоді вона стала забиратись на найтонші гілки, неприступні для Червоноока, й так тільки могла віддихати. Але він був підступний, мов чистий диявол. Не маючи змоги дістатись до неї, він почав струшувати її. З усієї сили, всією своєю вагою він розгойдував гілку туди-сюди, поки не скидав Прудку, ніби муху з батога. Уперше вона врятувалась, потрапивши на нижчі гілки. Удруге вони хоч і не затримали її лету, але послабили силу падіння. А одного разу він так скажено струснув її, що вона перелетіла аж до другого дерева, — тільки добре, що напрочуд метко вхопилася за гілку й тим урятувалась. На тонких гілках Прудка шукала порятунку тільки в крайньому разі, але тепер вона була така втомлена, що не мала іншого способу врятуватися від Червоноока й раз у раз мусила забиратися ген високо.

Гонитва тяглася далі. Всі, хто дивився, скрикували, билися в груди, скреготіли зубами. І нарешті прийшов кінець. Уже смеркало. Прудка, захекана, тремтячи й хапаючи повітря, жалібно припала до верху високої, тоненької гілки. До землі було футів з тридцять, і нічого, що могло б затримати падіння. Нижче на тій самій гілці гойдався Червоноок, налягаючи на неї всією своєю вагою. Гілка хиталась, ніби якесь вагало, і розмахи щоразу ширшали. Коли це він несподівано з усієї сили рвонув її навспак, не давши їй дійти до кінця розмаху. Прудка не вдержалася гілки, голосно зойкнула й сторчголов полетіла додолу.

Якось ухистившися, вона перевернулась у повітрі й упала на ноги. Це мусило б зменшити силу падіння, але Прудка була така змучена, що ноги їй підломилися, і вона повалилась на бік. Все ж, як виявилося, падіння з такої страшної височини не покалічило її, а тільки забило їй дух. Вона лежала безпорадна й хапала ротом повітря.

Червоноок кинувся й схопив її. Своїми цупкими пальцями вчепившись їй у волосся, він звівся на ноги й переможно заревів, дивлячись задирливо на Плем’я, що в жаху стежило за ним з дерев. Ось тоді я оскаженів. Обачність пішла за вітром, забулася любов до життя, що жила в моїй плоті. Ту саму мить, як заревів Червоноок, я ззаду наскочив на нього, і мій напад був такий несподіваний, що я збив його з ніг. Обвивши його руками й ногами, я з усієї сили намагався не пустити його. Звісно, це була б неможлива річ, коли б він однією рукою не держав за волосся Прудку.

Мордань заразився моєю хоробрістю і несподівано став мені до помочі. Він угризся зубами в руку Червоноокові, дряпав і рвав пазурами йому лице. Отоді б усьому Плем’ю встряти! Коли б усі прийшли нам до помоги, Червоноокові, може, й настав би кінець; але вони полохливо зачаїлися на деревах.

Червоноок неминуче подолав би нас обох, і тільки тому не вбив нас відразу, що Прудка сковувала його рухи. Вона вже віддихалася й тепер і собі змагалася з ним. Він не хотів пустити їй волосся, і це зв’язувало його. Нарешті він схопив мене за руку. То був для мене початок кінця. Він почав тягти мене до себе, щоб перегризти мені горло й, роззявивши рота, вже вищирив зуби. Отоді він викрутив мені плече, хоч стискав його ще, мабуть, тільки на півсили, і воно потім боліло мені вже довіку.

Але