Читати книгу - "Маґнат"

до мене зверхньо, але тепер потрапив у біду. Оті перлові кульчики, що він беріг для своєї милої, якби не вони, то я, певно, не пішов би. І я вірив, що моє видиво тієї дороги, яку впізнав як щось знайоме, коли побачив уперше, щось мені підказує. Я мусив перевірити, хотів переконатись, що в тій мандрівці з книгами й паперами щось трапилось, і хотів знати що. Може, я знайду і врятую папір, списаний рукою мудрого чоловіка, що нічого не значить для маршалка чи для єзуїтів, але негоже, аби слова відніс вітер чи присипав сніг. І мене цікавив той чоловік, якого я не встиг добре пізнати за життя, але хотів пізнати після смерті. Бо я не розумів, чому його вважали вченим розбишакою, невдячним, пихатим… (АК: Є таке польське слово «вархол», що означає розбишаку, бунтівника, баламутника. Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом» стверджує, що так називали Гербурта сучасники поза очі. Самуїл Маскевич та інші мемуаристи відзначають зверхність, надмірну пихатість Гербурта та його дружини Єлизавети Заславської. Власне, всі свідчення сучасників про Гербурта недоброзичливі і вмотивовані. Якби Диявол з Ланцута пережив Яна Щасного, він залишив би цілком протилежні свідчення, чи хтось з рокошан. Але свідчень рокошан не збереглося. Захистити честь померлого родина не могла, бо з кревних залишилось саме жіноцтво, доньки і син були неповнолітні.) Я відчував якусь велику несправедливість щодо чоловіка, який стояв незмірно вище від мене і був скривджений і покинутий своїми ж. А проте серце теж помиляється.

Коли отак йдеш дорогою, то в голові ясніє, не те, що сидіти в чотирьох стінах. Павлусь, що спершу був сонний і набурмосений, розчервонівся, почав насвистувати, жваво перебігаючи від одного корчика до іншого. Папір, сірий або жовтий, молоді очі мали б зауважити одразу. Я пам’ятав, як малим ходив до лісу по гриби: в мені через якийсь час прокидалось звірине чуття і я бачив те, що потрібно. З віком таке чуття зникає й озивається хіба тоді, коли загрожує якась небезпека. Я пообіцяв малому злотий, як він щось знайде.

Я уявив собі, як їду у санях, тримаючись за ручку скрині, підмостивши під ноги шкуратяні торби. Сніг пухкий, пирскає з-під кінських копит, я затуляюся рукою, сани підстрибують на мерзлій грудці, слизька шкуратяна торба зісковзує, зачіпається за полоззя і рветься… Звідти вилітають папери, небагато. Ну й нехай. Хай то буде помста за змарновані літа в глушині, у господаря, що стратив честь.

Секретар виглядав на такого. Гнівався на ясновельможного. Спершу панна зрадила, потім господар не справдив надії доробитися до чогось. Побачити світ хоча б. Лишалося слухати оповідки про Рим, Венецію, Париж…

Я нагнав машталіра.

— Іване, скажи мені, хто ще з вами був?

— Ніхто, пане. Двоє гайдуків з Боневич, ті їхали ззаду.

— Весь час?

— Ага.

— І ви не ставали по дорозі?

— А кілько тої дороги? Не ставали, вашмосць.

Але я чомусь не вірив, відчуваючи якусь змову.

Треба читати сліди, ті не збрешуть. І на одному закруті я знайшов стовчений сніг і повно слідів чобіт. Тут перевернулись сани. Я сказав до Павлуся:

— Треба все добре роздивитися.

Ми вже трохи померзли, бо йшли помалу. Не те, щоб був мороз, але сирість, що ще гірше.

— Потерпи, малий, ще трохи! А ти, Іване, може, скажеш, що тут сталося?

Я обернувся — нема Івана. Встиг від’їхати й сховатися за горбом. Ну що ж, треба дивитися, бо саме тут папери могли випасти, більше ніде. Я мусив трохи постояти, щоб все стало на свої місця. Так вчив мене отець: постояти на місці, зрозуміти, як виглядає твоя здобич. Сього разу моєю здобиччю були папери. Я мусив зважати на їхню легкість і на барву, що не дуже різнилася від барви влежаного снігу. Якщо з якоїсь причини сани перевернулися, то се може бути недбалість візника, коли він завертав, або сани зачепилися об гілляку, сховану під снігом. Сани перекинулись набік, Стах витяг з-за пояса ножик, що ним ріжеться м’ясо на трапезі, і хутко розпоров міх, а папери сховав за пазуху. Але звідки він знав, які папери. Може, поклав зверху, коли пакував? Тоді нема чого шукати.

Я почав розгрібати ногою сніг, аж до мерзлої землі там, де ймовірно перевернулись сани, може, папери втоптали у сніг, не помітили в сум’ятті, що дещо впало на сніг, бо в слідах відчувалось більше метушні, ніж коли сани просто заносить.

Такого не буває. Спершу ми почули вгорі шум крил над Радичем, а тоді хлопець скрикнув, вказавши на трьох вовків на узвишші, навпроти гори. Вони скрадались до нас, і мені перед очима спалахнула інша картина. Вовки збігають з узвишшя, ось-ось перескочать річку Тернавку, що тече вздовж дороги, коні сахаються, іржуть, сани хиляться набік, перевертаються, кінь наступає копитом на торбу…

Величезний орел пролітає над нами. Вовки біжать по білій рівнині до спасенного лісу.

— Пане, пане! — смикає мене за рукав Павлусь. — Ви виділи орла?

— Видів.

Павлусь якраз був тим хлопцем, що в перші тяжкі дні після смерті ясновельможного лазив на ялицю, аби побачити орла, на якого перетворився Ян Щасний. Ми навіть не думали, якої страшної небезпеки уникли, дивились на, здавалось, незграбний, та насправді дуже зважений політ могутнього птаха, що спустився з гір, аби прогнати вовків.

— То був пан Гербурт, правда, пане?

От бісова дитина! Я щойно пережив потьмарення розуму, перебуваючи одночасно в двох часах, ще й беззбройний, але навіть зі зброєю не міг би відбити напад трьох вовків одночасно. Ким би не був той орел, але він врятував нам життя. А Іван, певно, би втік. Хто збрехав раз, збреше і другий.

Я витер рукавом мокре від поту лице.

— Все може бути, Павлусю. Але ліпше не будемо нікому про се говорити.

— Чому? — розпачливо вигукнув хлопець.

Я й сам не знав, чому. Може, не хотів, щоб сміялись. Де таке видано, щоб орел полював на вовка, та ще й на трьох відразу? По правді кажучи, степові орли більші.

Тепер я помітив вовчі сліди на нашому березі річки, за кущем верболозу, що геть зігнувся під тягарем снігу.

Іван був уже далеко, майже доїхав до села. Малий побіг уперед, гукаючи його, і спинив сани. Я змусив того задрипаного кучера на мене почекати. На його лиці не вдалося прочитати, чи знає він, що ми заледве уникли страшної смерті. Та сама невдоволена міна, що й перше. Я вліз у сани, посадив коло себе Павлуся і, вкриті хутряною попоною,