Читати книгу - "Курва"

Я не пам’ятала, як опинилася перед письменником, як він усміхався завченою посмішкою і ковзав невидющим поглядом поверх людської маси, якій не було кінця. (Цікаво, як то він побачив, що жінка, яка поряд, дуже близько, можливо, найближче, шукає розради в неті?) Не пригадую, як саме вклала до рук знаменитості свою книжку, котру завбачливо принесла з дому, як отримала скупий розчерк пера майстра, як була виплюнута в кінці черги. Усе, геть усе засліплював погляд мого рятівника.

Він таки старший за мене. Еге ж. І то на добрий десяток. То й що? Мав міцні руки… теплі долоні… спокійний віддих… і ще щось, чого я досі не знала… Чому я не запросила його на каву, не дала свій номер телефону? Що в цьому чоловікові таке, що змушує ще і ще раз повертатися до нього? Як можна було отак просто відпустити чоловіка, погляд якого заполонив моє серце? Що це? Любов із першого погляду? Мабуть, ні. Я в це не вірю. Це занадто банально. Та й я не в тому віці, аби такими дурницями перейматися. Брак тепла, уваги, відчуття сили поряд? Мабуть… То що ж виходить? Я готова пити каву, дарувати номер телефону тому, хто хоч якось виявив свою увагу? Якось прикро виходить… Запросто…

– Вам таки вдалося?

Ноги підкосилися, кров шугонула догори, тіло обдало жаром, впріли долоні, якими притуляла, наче найдорожчий на світі скарб, книжку Януша Вишневського. Відвертим поглядом втупившись у незнайомця, думала про те, що Вишневський таки заслуговує бодай вдячності.

– А-а-а, так, – промимрила я.

– Знову втратила дар мови?

Він усміхався. Щиро, просто і якось навіть пустотливо, що трохи не пасувало до його віку.

– Еге ж, – я таки остаточно заціпеніла, бо розуміла, що так і не зможу вичавити із себе жодного звуку і на тому все закінчиться.

Я вже наперед жаліла про те, що ми більше не побачимося, як він знову захопив мене зненацька.

– Може, кави?

– З радістю. – Я була чесною.

– Маєте якусь облюбовану місцину?

Я мало не бовкнула про «Світ кави», але раптом захотілося в таке місце, яке ні з ким не пов’язує мене спогадами. Закортіло іще одного шансу, ще однієї спроби.

– Та… ні… начебто… – якось невпевнено.

Завжди багатослівна, я не могла зв’язати докупи й двох слів.

– Тоді я вам дещо запропоную. Не проти?

Я? Чи не проти? Звичайно ж, ні. Думаю, якби він запропонував мені поїздку на Марс, я б, не роздумуючи, погодилася. Але хіба годиться так одразу на все погоджуватися? Бо що він про мене подумає?

– Ні. Це далеко? – бовкнула я, наче мені не все одно.

– На вулиці Комарова.

– А-а-а, – протягнула я, бо вперше чула про цю назву.

– Це район вокзалу, – взявся пояснювати чоловік, зауваживши мою розгубленість.

– Це ж далеко, – вихопилося в мене, і я вмить про це пошкодувала.

А раптом передумає?

– То й що? Я на авто. Олег, – простягнув мені руку.

Я завагалася. Мені було соромно, бо долоні мої впріли, а тепер стали ще й холодними – достоту як у жаби. Але все ж таки подала кінчики пальців. Він щиро потиснув і… не скривився. Невже не зауважив?

– Марта. А що там, на Комарова? – аби відволікти увагу від своїх кінцівок.

– Готель.

– Готель? – Я не зуміла приховати свого здивування.

Він усміхнувся.

– «Купава». Недавно відкрився. Кажуть, там добра кухня.

Ого. Казав – на каву, а тут готель, добра кухня. Що це? Якесь приховане запрошення до чогось більшого? Олег поводився настільки просто і впевнено, що поволі мої сумніви розвіялися і я згодилася.

– Поїхали.

– Що в тебе там? – забираючи з рук важкенький пакет із книжками.

– Усяке.

– Чимось спеціальним захоплюєшся?

– Та ні… На жаль, читаю все без жодної системи.

– Чому ж «на жаль»? Я також читаю все, що подобається. А як вибираєш книжки?

Тепер всміхнулась я. Я давно замислювалася, як я їх вибираю, коли купую. Ловила себе на тому, що для мене купівля книжок – доволі інтимна справа. Ходиш собі між полицями, нікуди не поспішаючи, і поволі набираєшся бажання, потрапляєш в особливий стан, що паралізує час, – так буває тільки в книгарнях. Ти полюєш на здобич, яка б мала задовольнити тебе, твої найпотаємніші закутки душі, куди впускаєш тільки обраних. Поруч із собою бачиш, радше відчуваєш таких, як ти. Ви солідарно мовчите і підтримуєте ілюзію одинокості. Коли вдається вибрати щось вартісне, тебе це страшенно тішить і не терпиться поділитися цим з усім світом…

– Не знаю. Мабуть, усе-таки читаю анонси.

– А Вишневський? Його ти як вибрала? – непомітно перейшов на «ти».

– Порадив чоловік.

Олег, не відриваючи рук від керма, кинув уважний погляд у мій бік.

– Чоловік, що продає книжки в підземному переході, – додала я.

Невже ревнує? Від такої думки стало якось п’янко і… затишно.

– А-а-а. Зрозуміло, – спокійно, наче моя відповідь його цілком влаштувала.

– А вам… тобі, – виправилась я, – хто порадив?

– Ніхто. Це не моя книжка, – суворо.

Раптом став уважно вдивлятися на дорогу вперед себе.

– Чия ж тоді?

Мені було цікаво, заради кого можна було вистояти кількагодинну чергу, аби отримати автограф метра.

– Дружини, – не відриваючись від дорожнього полотна.

Мені задзвеніло у вухах, наче раптово закалатала сотня дрібних пронизливих дзвоників. Невже мусить бути саме так? Невже не може бути по-іншому?

– Твоєї?

Мені відчайдушно хотілося, аби він сказав, що пожартував, або що то для дружини його найкращого друга, або ще щось таке, у що я готова була б повірити.

– Так.

– Ти ще скажи, що в тебе двоє дітей, – я, гірко, згадуючи свій попередній досвід.

– Ні. Дітей у нас нема. У тому-то й річ.

Озирнувся. Зупинив на мені свій погляд. Знову зазирнув у душу.

– Тобі неприємно? – тихо.

– Як тобі сказати. Мені… – Я не могла підібрати слóва, яке б виразило всю гіркоту, весь біль розчарування, увесь розпач. – Мені прикро.

– Мені також, Марто. Але невже через те, що я одружений, ми не можемо випити кави? – благально і теж гірко.

– Можемо, – мовила я байдуже, бо не залишилося жодної таємниці, ні краплі інтриги.

– Знаєш, я зауважив тебе ще до того, як протягнув руку. Я трохи стежив за