Читати книгу - "Приворотне зілля"

- Петре, а як там у вас в інституті?

- Що?

- Ну взагалі, робота, як воно?

«Виспрашує», - думав, міряючи кроки, Микола Пилипович.

- Та роботаємо ж.

- Ну зрозуміло, що робите, але як? Ну, от у нас в колгоспі просто - в полі там, в конторі бухгалтери. - Від болю Петро не міг зосередитися, а розмова переходила на досить хливкий ґрунт. - А так щоб в інституті, казки, пісні, як це?

Хлопець знизав плечима:

- Ну, як тобі пояснити… ну цей, ну от, наприклад, парторг у вас що робить?

Тут уже Наталка не знайшлася з відповіддю.

- От, - сказав Петро, - і ми так само.

Деякий час крокували мовчки, поки поштарка зметикувала:

- А! То, мабуть, ви книжки складаєте - ну там, народні джерела всякі, прислів’я для дітей, так?

- Ага! - швидко погодився хлопець, але про всяк випадок додав: - Та не зовсім.

Він зосереджено переставляв ноги, намагаючись робити це так, щоб не відгукувалося гострим болем кляте коліно. В чомусь майор мав-таки рацію, без партнера на таку операцію ходити не дозволялося. Але ж не у ворожому тилу працюємо! Від останнього свого твердження Петро несамохіть посміхнувся. Нічого собі не у ворожому! Відмолотили, як у підручниках з судової медицини. Струс мозку та вивих коліна - це здоровий мінімум. Тому краще все-таки зосередитись на завданні, тим більше що одна із його складових ніжно тулилася з лівого боку, намагаючись час від часу лагідно обвити рукою покалічені ребра.

Микола Пилипович, у свою чергу, прокручував у голові сценарій майбутньої розмови. Хто навчив? Як підтримуєте зв’язок? Кому передаєте інформацію? Це все звичайні питання. А тут… Тут повинна бути специфіка. Хоча «хто навчив?» - це правильно. А от «кому передаєте?»… Це, мабуть, їй передають інформацію. А вона… Теж, мабуть, передає комусь… Гіпотези, суцільні гіпотези.

- Баба Кабачиха, вона не те щоб дуже якось, але на зуби, дітей там викачувать - це вміє. Не любить, щоправда, та коли треба… - знову подала голос поштарка.

«Розказуй-розказуй», - в унісон подумали київські колеги.

- Вона мені трохи родичка - знаєте, як у нас в селі кажуть, через дорогу навприсядки. Всі ми тут. От я і думаю, чом добрим людям не допомогти - мені баба не відмовить, а вам, може, полегшає. - Вона співчутливо глянула на Миколу Пилиповича і знову переключилася на Петра: - Добра вона. Бурчить, щоправда, та всі старі бурчать, куди дітись… А от ми вже й прийшли, бачите, це її хата.

Компанія зупинилася біля хвіртки у невисокому поламаному паркані. Поштарка сказала:

- Постійте хвильку, я зараз спитаюсь. - І кинувши на Петра ще один полум’яний погляд, зникла на подвір’ї.

Щойно дівоча постать сховалася за рогом хати, чоловіки наче по команді огледілися.

Пізні сутінки укривали подвір’я, плутались у гілках дерев величенького, але занехаяного садочка, а трохи далі, в глибині, біліла хата. Не схожа на решту хат у селі, збудованих з білої цегли, вона скоріш нагадувала ту, що була у діда край дороги, Юхима, тільки не така чепурненька, та й зрозуміло - до баби кореспонденти не приїздили. От-от, і криниця з-поза рогу так само виглядає, і стріха солом’яна… Петро уважно глянув на Миколу Пилиповича і впіймав у відповідь багатозначний погляд. Здається, влучили.

Засвітилося невеличке віконце, стукнули двері.

- Петре! Миколо Пилиповичу! - пролунав від хати дзвінкий поштарчин голос. - Заходьте!

Чоловіки відхилили хвіртку і обережно пішли вперед вузенькою стежкою, викладеною цеглою. Низька хатка пашіла духмяним теплом житла. Дівчина стояла на порозі.

- Заходьте, заходьте сюди.

Хазяйка зустріла гостей у невеличких сінях. Вона стурбовано витирала руки фартухом і примовляла:

- Наталочко, заводь людей у хату, заводь, а то я тут по хазяйству якраз, заводь, Наталочко, лишенько яке, щоб отак чоловіка скрутило, прости Господи, здалека їхати, заводь, Наталочко, в мене не дуже чисто, та що там старій бабі, нехай вже вибачають, а я тут якраз по хазяйству…

Це була невеличка бабуся у квітчастій хустині із зморшкуватим старим обличчям і маленькими сухенькими ручками, щоправда, останні весь час ховалися у фартуху, бо хазяйка продовжувала їх витирати, наче якийсь ритуал виконувала.

Петро з Миколою Пилиповичем у супроводі поштарки пройшли до кімнати, побудованої по-старовинному, без стелі, замість якої білів мазаний вапном сволок та двоскатний дах. На стінах - фотокартки з рушниками, ікони. Ліжко з високими подушками.

Поштарка сіла у кутку та запросила сісти чоловіків. Хазяйка погриміла чимось у сінях і за хвилину з’явилася на порозі.

- А мені Наталка каже, чоловіки аж з Києва приїхали, і от погано стало, та ж не можу відмовити, бо як же… Ой, лелечко! - Стара побачила Петрове обличчя і сплеснула руками. - А казала, зуб!

- Ні. Це у нього, - кивнув головою хлопець в бік Миколи Пилиповича. - У нього зуб.

Майор на підтвердження виставив підборіддя вперед, але баба схилилась над Петром, розглядаючи:

- Де це тебе, хлопче?

- Упав.

- На кулак, - гиготнув коротко Микола Пилипович, проте, згадавши, що за легендою гиготіти не варто, одразу схопився за щоку.

З кутка обізвалася Наталка:

- Це на танцях його. Хлопці.

Якби на Петровому обличчі лишилося трошки більше місць, здатних міняти колір, всім стало б помітно, що лейтенант почервонів.

- Оце ж я кажу, треба було їхати з самого Києва, - стара кинула своїми очима-щілинами. - Ну, не знаю, може, чим і допоможу, не так, як в місті, звичайно, так що звиняйте, я ж не вчилася, тільки так, що від кого почула. От було в нас, пам’ятаю, коли ще дівкою ходила, був дід Христофор - все на світі, вогонь і воду заговорював, бо знав їх на ім’я, такий був. Якби мені тоді розуму більше, була б навчилася, а так - тільки як дещо заговорити. - З цими словами стара почала порпатися у шухлядах комода, дістаючи якісь трави та пляшки. - Переляк знаю, пристріт, та це присідатель дуже на мене сварився…

Вона говорила, не спиняючись, і Петро з Миколою Пилиповичем намагалися зловити кожне її слово, запам’ятати, розсортувати та розкласти по поличках. Приблизно так художники сортують маленькі безладні шматочки смальти, щоб, зрештою, викласти