Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Кого тут, справді, скоротиш?!

Овсій Круковець

ТРАКТАТ ПРО КРАДІЇВ

Людство споконвіку крадіїв не шанувало. З огидою та презирством ставимося ми і до кишенькового злодія, котрий поцупив гаманець з трамвайними талонами, і до респектабельного з виду розкрадача соціалістичної власності, який потягнув мільйон. Так нас виховали, що зневажаємо тих, хто в нас щось краде.

Але є крадії іншого гатунку, і до них ми ставимося зовсім інакше. Просто поблажливо ставимося. Хоч, коли розібратися... А що? Спробуймо!

...Водій автомашини о восьмій годині ранку мав привезти на будівельну дільницю цемент. Він знав, що там на нього чекатиме ціла бригада робітників. Але вранці чоловік з'ясував, що в баку бракує бензину. І поїхав на заправочний пункт, де, як на гріх, була черга. В результаті наш водій привіз цемент на дві години пізніше. І сто двадцять хвилин бригада перекурювала, кидаючи різні високотемпературні слова на адресу шофера і ще когось. Нас у цьому випадку не дуже цікавить, які саме конкретні слова то були. Маємо інтерес до іншого: хто цей водій? Забудько? Нехлюй? Можливо. Але якщо бути зовсім точним, то він — крадій. Крадій часу. Нашого робочого часу.

...У приймальні одного керівника поважної установи зібралося чимало відвідувачів. Опинилися вони тут тому, що був якраз приймальний день. Серед них очікували і представники суміжних організацій, і приїжджі, і підлеглі, яким треба було розв'язати якісь невідкладні проблеми. Але керівник на прийом не прийшов. І відвідувачі кидали на його адресу різні гарячі слова. Він не проспав, не прогуляв і навіть не грав у підкидного дурня. Його, виявляється, просто викликали на нараду у вище управління, хоч, до речі, саме управління визначило для всіх підлеглих керівників єдиний день прийому трудящих.

Знову питання: як оцінювати дії управління? Забули в метушні про власний наказ? Можливо. А може, просто вирішили, що мають обговорювати на нараді значно важливіші питання, ніж якісь там напівособисті-напівслужбові справи якихось відвідувачів. Ті, мовляв, коли їм дуже потрібно, прийдуть і вдруге, нічого з ними не станеться. Нічого особливого не сталося. Просто кожен з відвідувачів марно втратив кілька робочих годин. Можна, звісно, назвати товаришів з управління забудьками або бюрократами. А можна крадіями. Крадіями часу.

Так і кортить нагадати читачам кілька сценок. Не розповісти, а саме нагадати, бо жодної свіжої інформації мої нагадування не несуть: кожен з вас, я певен, чи не щоденно спостерігає такі картинки. Причому спостерігаємо байдуже, поблажливо. Ось ви приходите в контору і бачите: всі присутні захоплені розповіддю колеги, який описує якийсь дивний випадок, що стався з сином його сусіда. В іншій установі ви чуєте, як службовці жваво обговорюють третю серію фільму, який показували вчора по телебаченню. У майстерні побутового обслуговування ви терпляче ждете, поки приймальниця дослухає оповідку подруги про якусь дуже приємну для неї пригоду. Хибне почуття власної чемності не дозволяє вам перервати бесідників ні в першому, ні в другому, ні в третьому випадку. Тим більше, що таке нібито ввічливе втручання з вашого боку викличе в присутніх невдоволення, а відтак може негативно вплинути на ваші справи. Отож, ми чекаємо. Ге, міркуємо собі, якихось зайвих п'ять хвилин!

Так, п'ять хвилин. Не зайвих — згаяних непоправно.

Уявімо собі, що всі металурги країни впродовж п'яти хвилин обговорювали б вчорашню телепередачу, а нафтовики той термін слухали розповідь колеги про випадок із сином сусіда. Отака, здавалося б, дурничка. А півтори тисячі тонн сталі та п'яти тисяч тонн нафти — як не було!

Чомусь стало чи не правилом хорошого тону проводити всілякі збори, засідання не після роботи, а саме під час роботи. Незважаючи на те, що періодично виходять постанови (жодної з яких, до речі, не відміняли!), котрі забороняють це чинити. Іноді навіть зібрання, де ці постанови обговорюють та схвалюють, ми теж проводимо... в робочий час.

Не раз можна почути й виправдання такого дивного становища: мовляв, збори — це теж робота, бо вони сприяють дальшому поліпшенню ефективності праці.

Але чому такі гарні заходи не можна здійснити після роботи? 6 пояснення: знаєте, залишати людей після зміни ще на дві-три години теж якось... Та хто, даруйте, наказав отак розтягувати ділові збори? Хто придумав, що кожний промовець повинен починати свій виступ із своєї біографії або неодмінно вдаватися в історію обговорюваного питання? Навіщо надавати слово тим, хто бере його для самозвіту? Де було сказано, що регламент менше десяти хвилин несолідний! Адже для того, щоб висловити конкретні пропозиції чи вказати конкретні хиби цілком досить двох-трьох хвилин. І тоді збори — солідні, корисні, ділові — можна успішно провести за неповну годину.

А інакше — ніде подітися!— ми розкрадаємо час.

Що й казати, він — така субстанція, котру важкувато взяти й помацати. Але від того він не стає менш вагомим. Од відомого вислову «час — то гроші» тхне чимось бізнесменським. Але втрати від вкрадених годин, повірте, дуже часто бувають куди більшими, ніж втрата від украденої речі або якоїсь суми грошей. Хоч би тому, що ту річ і ті гроші, за умови оперативної роботи нашої міліції, у більшості випадків вдається повернути законному власникові. А от час, який марно втрачено, повернути ще нікому не вдавалося.

Наприкінці кортить висловити побоювання особистого плану. А що, коли цей фейлетон не викличе у читача ніяких думок, ніяких почуттів, а в декого, даруйте, й докорів власного сумління? Тоді виходить, що читач марно витратив свій дорогий час, котрий я у нього вкрав...

Страшно, дорогі товариші, потрапити у число розкрадачів часу!

Валентин Лагода

НАВВИПЕРЕДКИ

Гнат, Микола й Влас — в напрузі:

Доньки їх в одному вузі,

І догідливі батьки

Вдовольняють залюбки

Всім, чого лиш забажать,

Що запрагнуть, зажадають

Їх студенточки-дівчата,

Ще й змагаються завзято,

Хто кого — в догоду юним —

Перевищить, переплюне.

У гуртожиток спочатку

Кожна мамця, кожен татко

Понавозили для дочок

Пар по п'ять нічних сорочок,

Черевичків, чобітків,

Все те чаду — від батьків.

Та матусі-молодиці

Вже не можуть вгомониться

І полюють в місті тижнями

За речами за «престижними».

— Он в дублянці-кожушині

Вже дочка Миколина!

Ну, а ми своїй дитині

Не спроможемось єдиній?

Що вона — знедолена?!

Що ми — гірші від Миколи?

Чи бідніші? Та ніколи!!—

І — забігали! Шугають,

Всюди шастають, шукають,—

Ублажаючи дитину,

Добувають кожушину.

Донька Власа глядь —