Читати книгу - "Володимир"

- Київгард, - примружує очі конунг Олаф. - О, я багато чув про нього.

- Тому я й прибув до Свеаріке, - продовжує князь Володимир. - Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, - закінчує князь Володимир, - хоробрі, їх знає весь світ.

- Так, у світі знають наших воїв, - згоджується конунг Олаф. - Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, - конунг посміхається, - дуже люблять городи, землі, дань.

- Городів і земель я дати не можу, - відповідає князь Володимир, - то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

- Це буде довго?

- До Києва-города й назад - рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

- Дві тисячі воїв... Рік, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в'ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами* (*Гірдмани - охоронники.), їде з ярлами і лагманами* (*Лагмани - управителі земель.) Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирають викладений залізом дах, уже все готове для тінгу* (*Тінг - урочисті збори.) й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум'я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерці.), ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, - чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.

- Ярли й лагмани! - починає Олаф Скетконунг. - Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з країни городів руських.) Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

- Скільки треба воїв? - підводиться з лави ярл Фулнер.

- Дві тисячі.

- А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звідусіль голоси.

Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайні роги, з яких п'ють усі, аі братафули* (*Братафули - священні, клятвені чаші.), гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття - вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.

Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.

Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі - скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б'ють і б'ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.

У кутку великої світлиці Олафа Скетконунга під балдахіном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постіль, заслали її чистими простирадлами, світло-синьою, золотом перетканою ковдрою.

Проте конунг не спить. Він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадібно ловить свіже повітря.

За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим ім'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикриває чорна пов'язка, ніс нагадує дзьоб коршака, на верхній щелепі в нього гострі зуби - справжні ікла кабана, у ярла великі, схожі на гриби вуха.

Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустріч з конунгом Гольмгарда, промови на тінзі, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цілу зливу думок.

Конунг думає про Свіонію, Норвегію, Данію - три землі, що обіймають усю північ за Варязьким морем. Це - чудові землі, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря і гори, ущелини й затоки, ліси...

Близькі, рідні конунгу Олафу й сусідні землі - Данська, Норвезька, конунг Данії евен Твескегг і конунг Норвегії Ерік - близькі родичі Олафа Скетконунга, Ерік і зараз сватає його дочку Астриду.

Здавалося б, жити в мирі й любові цим північним землям, великі в них одали* (*Одали - земельні володіння.), є ліси й ріки, в морях повно морського звіра.

Проте не сидять на рідних землях свіони, норвежці, датчани. Як і давні їх предки, мріють вони про далекі походи, наскоки на чужі городи й землі, про золото й срібло, яке можна звідти привезти з собою.

І вже вони виборознили всі моря й океани, варягів бояться Париж і Рим, конунг Канут багато літ залив кров'ю Англію, король Едгар за десятки тисяч фунтів купував у нього щороку мир, з великого розпачу навіть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту.

А в цей же час кораблі варягів ідуть далі й далі, досягли південних морів, уже в їхніх руках Каріаті, Росано, Герачі, Орія, Козенца, Торенто, Брундузіум, перед ними тремтить