Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

до зблідлого від страху козака і, потрясаючи наганом, кричав: «Пристрелю собачого сина, спробуй тільки тікати!» Козак починав боятись свого сотника більше ніж ворога і твердо ступав уперед, де, здавалось, йому загрожувала менша небезпека… Такою вольовою рішучістю Сидорчук не раз рятував свою сотню від атак мадярської, а потім донської кінноти, бо, якщо піхота стоїть на місці й веде організований густий рушничний вогонь, навіть найзавзятіші вершники кінець кінцем не витримують і завертають коней назад.

Командував Сидорчук сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що вона складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: «То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!» Матюки ми запозичили після революції в свого «старшого брата». Хто не вірить мені, хай прочитає нарис М. Горького «Ярмарка в Голтве», де автор, пробувши цілий день на ярмарку, на превеликий подив собі, не почув жодного матюка й мимоволі подумав: «Який би «мат» висів У повітрі на такому ж ярмарку в Росії!..»

Мабуть, не все подобалось Сидорчукові в українській армії: наприклад, страшини на фронті не носять ніяких відзнак. Це непорядок, бо як ти розпізнаєш, де сотник, де курінний, а де полковник? І Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь крокву з вузького срібного позументу, дарма що ця відзнака епохи Центральної Ради була скасована і старшини в тилу мали зірочки на петлицях коміра.

І все ж не могло бути й мови, що цей колишній фельдфебель, котрий довго служив вірою й правдою цареві, тепер перекинеться до денікінців. І це не тому, що він захопився ідеєю українського національного відродження, яке на ньому позначилось лише в тому, що він з «хахла» став «українцем», а лишатись тут йому підказували його дисциплінованість і службистськість, мовляв, раз став служити Петлюрі, то й служи йому до кінця, а не перебігай, як той бездомний пес, від одного хазяїна до другого.

Не знаю, за що саме я, за своєю звичкою давати подумки людям прізвиська, називав сам собі Сидорчука Вовкодавом: може, й справді було щось собаче в його настороженій ході й вірності.

Попоївши, Вовкодав глибоко зітхнув, утер вуса, підвівся й, подякувавши молодиці за молоко та яєшню, а нам за вареники, вийшов з хати.

Молодиця принесла запашного сіна на долівку, застелила рядном і поклала подушку. За п’ять хвилин я й писар, накрившись однією шинелею, міцно спали.

Ранком, поснідавши, я пішов до інспектора Години. Він зустрів мене привітною усмішкою, посадив на стільця, запропонував закурити фабричну цигарку й став інформувати.

За неточними відомостями, бо це з селянських переказів, денікінці вступили в містечко Оратів. Це верст дванадцять-тринадцять відціля. Скільки їх там і взагалі на нашому відтинку фронту та які в них найближчі плани — невідомо. Пополудні з нашого полку вирушать дві чоти до Орат'ова на розвідку. Можливо, й розвідку боєм.

— Чи не маєте охоти, пане Борисе (Година в неофіційних стосунках перейшов на таку інтимну форму звертання до мене), взяти участь у цій розвідці й потім розповісти мені про свої враження? — спитав наприкінці Година, і я одразу виявив бажання рушити до Оратова з чотою сотника Комарницького. Другу чоту в обхід Оратова поведе сотник Рябокляч.

Власне, Рябокляч був півсотенним у сотні Макара Комарницького; сам чи не з «унтерів» старої російської армії, доскочивши у повстанні «сотника», так і залишився ним у регулярній армії УНР. Взагалі ця армія, де тоді були тільки військові посади, а не звання, не дуже розгалужувала військову ієрархію: у підстаршинському складі було три ступні — ройовий, чотовий і бунчужний, у старшинському — сотник, курінний і полковник, а вище йшли «отамани», якими могли бути і командувачі невеликих загонів, і командувачі дивізій та всієї &рмії. То лиш у Галицькій армії, де, за старою австрійською традицією, ще міцно трималися за звання, були і хорунжі, і чотарі, і сотники, але скасувати цю старорежимну «закваску» уряд УНР, на утриманні якого опинилась Галицька армія, не міг: хоч би що там, а через Збруч на наддніпрянську територію перейшло в червні 1919 року сто тисяч вояків, тоді як у трьох наддніпрянських армійських групах — Волинській, Київській та Запорізькій — налічувалось трохи більше сорока тисяч. Численні селянські повстанці, вигнавши з своєї околиці «комуну», воліли лишатись дома, а не поповнювати ряди поріділої від боїв та тифу регулярної армії УНР.

Отож командувати всією операцією розвідки боєм мав сотник Макар Комарницький, а півсотенний Рябокляч з другою чотою та кулеметом мав завдання заскочити в містечко з іншого боку й наполохати денікінців кулеметною чергою.

Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання свого чи чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої «польки», підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків:

Пай-дьом, пай-дьом, ангел мілий,

Пай-дьом танцевать со мной,

і, шалено прискорюючи темп пісеньки та мотаючи несамовито головою, закінчував:

Слишни звукі полькі, полькі,

Полькі, полькі неземной!..

І після цього з серйозним виглядом, як ніде нічого, питав очманілого від несподіванки й водночас звеселілого від грайливого мотиву козака:

— Так що ти хотів?

І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв Прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь-який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених довгим походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погонів та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погорбившись,