Читати книгу - "Етюд із метеликом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Хм, нічогенька марка!» — подумав Андрій.
— Марта.
— Що?! — Андрій здригнувся й скочив на ноги.
— Мене звати Марта. Вибачте, я не назвалася, коли телефонувала.
Він засміявся.
— Чого ви смієтеся? Хіба моє ім’я таке смішне?
Вона спалахнула аж до самих кінчиків вух, зашарілася так, що навіть білі сережки-перлинки порожевіли. Ступила крок назад і, здається, уже готова була вибігти з кабінету. Андрій притамував сміх.
— Мені почулося — «марка». Недаремно ж кажуть, що голодній кумі хліб на умі.
— Якій кумі?.. — вона занервувала.
— Ну, є ще інший варіант: голодній курці просо на думці.
— Ви голодний?
— Чому ви так думаєте?!
— Про голод увесь час говорите.
Відвідувачка вже шкодувала, що прийшла сюди. У її горіхово-карих сяйнули сльозинки. Вона різко крутнулася на підборах у формі чарочок і взялася за дверну ручку. Йому не хотілося, щоб вона пішла. Хоча він уже зрозумів: пофліртувати із цією дивачкою, чи то з пригальмованою реакцією, чи то з купою комплексів, чи просто наполоханою життям, не вдасться. Не та порода. Ні тобі мило всміхнутися, ні пустити бісики очима, ні підіграти презентабельному чоловікові в шкіряному кріслі й замшевих мештах. А він же таки… хм… презентабельний.
— Це просто так, до слова. Почали про марки. От я й… — він удавано зітхнув і підсунувся до стола. — Гаразд, показуйте вже свою австралійку. Овва! Та це ж…
Він ледве встиг прикусити язика.
— Це ж… Рідкісна штука, справді дуже рідкісна. Риба-молот… Хм… Давно мріяв… Скільки ви за неї хочете, Мартусю?
Вона знову спалахнула, як півонія.
— Та що ви таке говорите?! Я ж від щирого серця! Прочитала й подумала: у людини таке цікаве захоплення, а в мене ця марка все одно даремно лежатиме. Я-бо також колекціоную, тільки нецке — такі маленькі фігурки. Тож дуже добре вас розумію.
— Тоді дозвольте вас хоча б на каву запросити. Ні-ні, не відмовляйтеся — я запрошую вас не як джентльмен даму, а як колекціонер колекціонера. Тут неподалік, за рогом, є маленький ресторанчик, я в ньому частенько обідаю.
* * *
З того, як вона знітилася, переступивши поріг ресторану, що за кілька кроків від офісу, Андрій зрозумів: Марта нечасто буває в таких закладах. Що ж, такі екземплярчики досі інколи трапляються в еру бурхливого розвитку індустрії громадського харчування. Можливо, панна надто принципова, а може, усе прозаїчніше — зарплатня надто скромна або ні з ким їй ходити. Поки робив замовлення, вона сиділа за столиком тихо, ніяково поглядаючи на вікно.
— Ні-ні, я не п’ю! — рішуче запротестувала, коли офіціант поставив поряд із філіжанками два келишки. І навіть не розмішавши цукор, мужньо випила гірку каву.
— А вас вигідно до ресторану водити, — усміхнувся Андрій.
— Це собачку на повідку водять. А я… Мене ніхто не водить. Я сама ходжу!
— Хм… А-а-а…
— А чому ви колекціонуєте марки тільки з рибами? — спритно випередила його.
Ну от, знов за рибу гроші. Могла б поговорити з чоловіком про щось цікавіше. Сидить, як черепашеня набурмосене, забарикадувалася панцирем і готова будь-якої миті сховати під нього не тільки свої музикальні пальчики, але й голову.
— Люблю, знаєте, безмовні створіння. Усіляких там русалок, морських зірок, рибок… А якщо серйозно, то й сам не знаю чому. Може, тому, що я за гороскопом Риба.
— Справді?! А я також Риба!
О, нарешті відсунула свою черепашачу броню. Очі сяйнули, усмішка — до вух, ямочки на щоках.
— Березнева, мабуть…
— Так. А як ви здогадалися? — здивувалася якось по-дитячому.
— Бо ви схожа на весняну золоту рибку. А я от лютневий старий потворний вусатий сомище.
— І зовсім ви не старий! І дуже навіть симпатичний! Ой, вибачте…
І знову — шурх під панцир. Тільки очі наполохано визирають.
— Та що ви постійно вибачаєтеся? Мені приємно. Давно ніхто не казав, що я симпатичний… Та ще й — охо-хо! — «дуже навіть»… Яке там «дуже навіть»… Бачили б ви мене років так п’ятнадцять тому, коли в мене ще й натяку на оці залисини не було.
Виявляється, вона бачила. Училище культури організувало тоді благодійний концерт — на підтримку обдарованих інвалідів, які навчалися в ньому. Марта, одна з кращих учениць фортепіанного відділу, грала свого улюбленого Шопена. А він від імені своєї фірми говорив про доброту й милосердя. Він був такий молодий та вродливий і… І так гарно говорив! А потім іще й співав.
— Невже й співав? — здивовано перепитав Андрій. — Певно, як ворона перед дощем.
Марта аж із місця зірвалася. Та як він може таке говорити? Як він… Їй тоді так сподобалося! Так сподобалося! Вона навіть подумала, що йому краще було б вокалом займатися, а не бізнесом. А тепер… Коли вона побачила його фото в газеті, ну, у тій, де про колекціонування марок надруковано, то зразу впізнала… Дивно, що вони працюють зовсім близько, але ніколи за ці роки не зустрічалися. Хоча… Він же, мабуть, їздить в іномарці, та не мабуть, а точно, а вона — усе пішачком, пішачком. Та й обідає Марта вдома, бо до квартири рукою подати — вона за три будинки від музичної школи. Якби не ця марка… Якби не газета…
* * *
Удруге Марта зателефонувала в липні. Їй знову «посланіє» з Австралії. Там уже третій рік живе її однокласниця: поїхала на сезонні заробітки до Англії, огірки та помідори збирати, а опинилася десь під Аделаїдою і вже й не збирається повертатися. Тільки пише, пише… Ось знову два листи. І дві марки. Та які?! Ви не повірите — обидві з рибками. Як на замовлення. Тільки така от халепа: учора Марта підвернула ногу, ні-ні, це не перелом, але треба травмованій кінцівці дати спокій на кілька днів. Вона й лікарняного не брала — усе одно її малі музикогризи зараз на канікулах. Він міг би зайти до неї. А заодно й акваріум із деякими екзотами подивиться — вона, за його прикладом, вирішила також колекціонувати рибок, але живих. От після їхньої зустрічі й купила кілька цікавих екземплярчиків.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюд із метеликом», після закриття браузера.